Читати книгу - "Кров і попіл, Анна Джейн"

Нічна буря стихла, залишивши по собі липке повітря, наповнене запахом пороху, бензину та крові. Сонце повільно піднімалося над містом, відкидаючи довгі тіні на розбитий асфальт.

Лео стояв біля чорного "Мазераті", курячи сигару. Він дивився на охоплений полум’ям будинок – банк Россі більше не існував.

Його люди діяли безжально. Вони пробилися крізь охорону, знищили всі документи та сейфи. Нічні вовки не залишали шансів на порятунок.

Але замість відчуття перемоги Лео відчував порожнечу.

"Це не кінець. Це лише початок."

Позаду нього кроки.

— Шефе…

Лоренцо підходив повільно, його обличчя було змученим.

— Що?

— Вітторіо хоче зустрітися.

Лео підняв голову.

— Де?

— На старому складі. Він каже, що у нього пропозиція, від якої ти не зможеш відмовитися.

Лео посміхнувся куточками губ.

— Мені набридли ці "пропозиції".

Лоренцо знизав плечима.

— Може, він просто хоче померти.

Лео кинув сигару на землю й розчавив її чоботом.

— Давай дізнаємось.

Старий склад на окраїні міста стояв у тиші. Колись тут вантажили товар, який йшов контрабандою в інші штати. Тепер це було місце для зустрічей, які ніколи не закінчувалися добре.

Лео вийшов із машини. Його супроводжували Лоренцо, Рікардо і ще троє бійців.

Всередині складу пахло іржею, пилом і старою деревиною.

Посередині стояв Вітторіо. Його костюм був ідеально відпрасованим, а в руці він тримав тростину – на її кінці красувалася срібна голова вовка.

— Лео, ти змужнів, – його голос звучав майже батьківськи. – Жаль, що твій батько цього не бачить.

Лео стиснув кулаки.

— Відклади дешеву ностальгію, Вітторіо. Кажи, що тобі треба.

Вітторіо усміхнувся.

— Світ змінився, хлопче. Старі війни більше не працюють. Я пропоную угоду.

Лео скривився.

— Я не укладаю угоди з людьми, які хотіли мене вбити.

Вітторіо зітхнув і зробив крок уперед.

— Якщо ти мене не вислухаєш – це стане твоєю помилкою.

Лео мовчав.

— Я знаю, хто злив інформацію ФБР.

Ці слова зависли у повітрі, як заряд блискавки перед грозою.

Лео звузив очі.

— І хто?

Вітторіо посміхнувся.

— Той, кому ти довіряєш найбільше.

Лео повільно дістав пістолет і навів його прямо на голову Вітторіо.

— Говори.

Вітторіо спокійно подивився на нього.

— Твоя Софія.

Тиша.

Холод пробіг по спині Лео.

— Брешеш.

— Перевір її. Перевір її ноутбук, її телефон, її зустрічі. Вона веде гру одразу на два фронти.

Лео не зронив ні слова.

— Ти можеш мене застрелити, але тоді ти ніколи не дізнаєшся правду, – додав Вітторіо.

Лео повільно опустив пістолет.

— Якщо ти брешеш – я повернусь. І тоді угод не буде.

Вітторіо усміхнувся.

— Я чекаю, племіннику.

Уже в машині Лео мовчав. Його мозок перебирав усі можливі варіанти.

Софія не могла. Вона була поруч у найважчі моменти. Вона ризикувала життям.

Але...

Звідки ФБР отримали стільки інформації? Як вони знали про його фінансові потоки?

Лоренцо мовчав, але його очі говорили більше за слова.

— Що ти думаєш? – нарешті запитав Лео.

Лоренцо зітхнув.

— Я думаю, що перевірити – не завадить.

Лео кивнув.

— Завезіть мене до неї.

Квартира Софії була на п’ятому поверсі старого будинку в центрі. Лео зайшов без стуку.

Софія сиділа на дивані, читаючи щось у ноутбуці. Побачивши його, вона здивувалася.

— Лео? Щось сталося?

Лео подивився на ноутбук.

— Закрий.

Софія насторожилася.

— Що з тобою?

Лео підійшов ближче.

— Ти працюєш на ФБР?

В її очах промайнув страх. Це була секунда, але він її помітив.

— Що?! Ти серйозно?!

Лео схопив ноутбук, відкрив його і почав переглядати файли.

І тоді він побачив.

Документи. Звіти. Інформація про його операції.

Все.

Софія мовчала.

Лео підняв на неї погляд.

— Це правда?

Софія глибоко вдихнула.

— Я хотіла тебе врятувати, Лео. Я хотіла...

Але він більше не слухав.

Його серце стукало, як молот.

"Той, кому ти довіряєш найбільше..."

Він розвернувся і пішов.

Софія побігла за ним.

— Лео, почекай! Я не хотіла... Я...

Але двері вже зачинилися.

І він більше не повернеться.

Лео йшов по сходах, не озираючись. Його черевики відбивали рівномірний ритм на старих дерев'яних сходах, але серце калатало так сильно, що здавалося—він зараз оглухне від власного пульсу.

Софія кричала йому вслід, але її голос ставав все більш приглушеним, ніби його затоплювала хвиля.

Він більше не чув її.

Не хотів чути.

Він сів у машину, зачинив двері, і всередині запанувала гнітюча тиша.

Лоренцо сидів поруч і мовчав. Він знав, що зараз краще не питати.

Лео поклав руки на кермо й стиснув його так сильно, що пальці побіліли.

Він довіряв їй.

Любив її.

А вона зрадила його.

— Куди їдемо? — нарешті запитав Лоренцо.

Лео подивився у дзеркало заднього виду. Він бачив там своє відображення – очі, які не належали тій людині, якою він був ще вчора.

— Додому.

Лоренцо кивнув і запустив двигун.

Машина рушила в ніч.

Всередині Лео ламався.

Він намагався знайти виправдання.