Читати книгу - "Кров і попіл, Анна Джейн"

— Ну що, племіннику? Відчуваєш себе королем?

Лео не відповів. Його погляд залишався гострим, а рука стискала зброю.

Вітторіо зробив крок уперед, і світло фар освітили його обличчя. В очах була насмішка, але в куточках губ – щось схоже на розчарування.

— Ти зробив це. Ти вбив свого друга. Але що далі? Думаєш, тепер усе закінчилося?

Лео мовчав.

— Ти не розумієш, правда? Ворогів можна знищити. Але зрада – вона як гниль. Вона вже всередині твоєї сім'ї. Вже всередині тебе.

Лео зустрів його погляд.

— Я знаю, Вітторіо. І тому я не дам тобі зробити наступний крок.

Вітторіо посміхнувся – хижо, майже із задоволенням.

— Ну що ж, тоді подивимось, хто кого першим з'їсть.

Він обернувся і, не поспішаючи, пішов назад до своєї машини.

Лео не зупиняв його.

Він просто стояв під дощем, спостерігаючи, як вогні чергового ворога зникають у темряві.

Лео сів у машину, але не заводив її. Він просто сидів, слухаючи, як краплі дощу стікають по склу.

"Ворогів можна знищити. Але зрада – вона як гниль..."

Слова Вітторіо не виходили з голови.

Він подивився на свої руки.

Здавалося, ніби він все ще відчував вагу пістолета. Все ще чув відлуння пострілу.

Він заплющив очі.

Кінець ще не настав. Це була лише розплата. А попереду чекала війна.

Лео сидів у машині, його пальці стиснули кермо, ніби він тримався за останній шматок реальності, що вислизала з-під ніг. Дощ стікав по вікнах великими краплями, змінюючи форму вуличних ліхтарів у відображенні. Важкий запах пороху все ще чіплявся за одяг, і навіть свіже повітря не могло його перебити.

Він повільно витягнув з кишені пачку сигарет, дістав одну й запалив. Дим повільно піднімався догори, змішуючись із вологістю нічного повітря.

"Ворогів можна знищити. Але зрада – вона як гниль..."

Вітторіо залишив ці слова в його голові, і тепер вони розросталися там, мов тріщини в склі.

Марко мертвий. Але чи це кінець?

Лео кинув погляд у дзеркало заднього виду. Темрява. Лише силует складу позаду нього. Там, де ще кілька хвилин тому він убив людину, яку колись називав братом.

Його губи стиснулися в тонку лінію.

"Я не можу дозволити собі слабкість. Не зараз."

Він різко натиснув на газ, і машина рвонула вперед, залишаючи за собою лише сирий запах крові й дощу.

Коли він приїхав додому, на нього вже чекали.

Старий особняк Мартеллі стояв, як фортеця, темний і непривітний. Світло ліхтарів кидало довгі тіні на кам’яну бруківку, і в одній із них стояв силует.

Лаура.

Вона курила, спокійно спостерігаючи, як Лео вийшов з машини. Її очі, холодні й пильні, ковзнули по ньому, затримуючись на його закривавленому комірі.

— Що сталося? – її голос був рівним, без здивування.

Лео кинув недопалок на землю й розчавив його носком взуття.

— Марко мертвий.

Лаура повільно кивнула, ніби цей факт не викликав у неї жодних емоцій.

— Це був правильний вибір?

Лео зустрів її погляд.

— Я не знаю. Але вибору не було.

Вона зробила затяжку, випустила дим у бік нічного неба.

— Вибір є завжди, Лео. Просто іноді ми боїмося його наслідків.

Лео зітхнув.

— Якщо ти прийшла сюди читати мені лекції про мораль, то запізнилась. Я вже в пеклі.

Лаура посміхнулась – ледь помітно, куточками губ.

— Пекло? Ні, Лео. Ти ще навіть не зайшов за його ворота.

Її слова були як ніж, що впивався глибше, ніж будь-яка куля.

Вона зробила крок уперед і торкнулася його лиця кінчиками пальців. Її дотик був холодним, мов лезо ножа.

— Ти думаєш, що виграв битву. Але що, якщо я скажу тобі, що війна тільки починається?

Лео напружився.

— Що ти маєш на увазі?

Лаура кинула сигарету на землю й розтоптала її.

— ФБР. Вони збирають матеріали. Вони мають щось на тебе.

Він стиснув щелепи.

— Що саме?

— Ще не знаю. Але вони отримали якогось інформатора. Хтось зсередини злив їм інформацію.

Лео відчув, як гнів піднімається всередині нього, як вогонь, що розгоряється від легкого подиху вітру.

— Знову зрада...

Лаура кивнула.

— Ворогів можна знищити. Але коли твій ворог ховається серед своїх... що тоді?

Лео провів рукою по волоссю, зробив глибокий вдих.

— Значить, пора знайти пацюка.

Він обернувся до дверей, але Лаура затримала його, схопивши за руку.

— Будь обережний, Лео. Це ще не кінець. Це тільки початок.

Він глянув на неї, і вперше за довгий час у його очах промайнуло щось схоже на сумнів.

— Я знаю.

І з цими словами він зник у темряві дому, готуючись до нової гри, де ставки були ще вищими, а довіра – ще більш крихкою.

Ніч у місті тривала, але тепер вона мала інший відтінок.

Марко мертвий. Вітторіо живий і чекає моменту для удару.

ФБР стежить.

І всередині сім’ї ховається ще один зрадник.

Лео глянув на своє відображення у дзеркалі перед входом у кабінет.

"Я не боюся війни. Але чи готовий я до неї?"

Відповідь була не такою простою.