Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

І я почала.

Розповіла про дитинство в Приріччі, про те, як моя мати, цілителька, загинула від теронійського меча. Як мене підібрала Айві — директорка Академії Аркану Щита. Як роками я тренувалася, щоб стати найкращою, щоб відплатити Терону за кожну смерть, за кожну сльозу. Як я стала щитом леді Мірабель і як усе це розвалилося тієї ночі, коли її разом з принцем вбили, а мене зробили винною.

Мої слова застигли у повітрі, як надто густий туман.

— Тому якщо ви захочете, щоб я відкололась від команди — я зрозумію, — закінчила розповідь. — Я не хочу більше наражати на небезпеку жодного з вас.

Запала тиша, така напружена, що здалося, ніби навіть тріск багаття стих, аби не порушувати її. Я опустила погляд, не наважуючись подивитися комусь із них у вічі. Занадто важко було прийняти, що вони осудять мене, що саме вони обернуться спиною.

— То це правда, — першим озвався Лерон. Його голос був м'яким, але глибоким, як завжди, коли він обдумував щось важливе. — Ройс, з тебе срібняк. Я ж казав, що вона та сама з оголошень.

Моє серце стиснулося. З яких оголошень?

Ройс цокнув і кинув через кімнату срібну монету, а Лерон піймав на льоту.

— Ми бачили оголошення про пошук вбивці наслідного принца, — Фольк посміхнувся батьківською усмішкою. — Було важко зняти їх всі за ніч.

Мої очі полізли на лоба. Мало того, що вони здогадались — так ще й познімали оголошення, щоб я була в безпеці?

— Так, — хрипло відповіла я. — Це я.

— І що тепер? — Гарт підняв свою сокиру, уважно розглядаючи його, але говорив, звертаючись до мене. — Ти гадаєш, ми кинемо тебе? Чи, може, здамо, аби отримати якусь вигоду?

Я різко підняла голову, стискаючи зуби.

— Я не думаю так про вас. Але я не хочу, щоб через мене хтось із вас постраждав.

— А ми не хочемо, щоб постраждала ти, — тихо сказав Гарт. — Тим більше, ти не винна у смерті Його Високості. 

Я здивовано глянула на нього. Він виглядав спокійним, але в його очах читалася впертість.  

— Це не ваша битва, — прошепотіла я, але слова прозвучали радше як прохання, ніж як переконання.

— Ти помиляєшся, — заперечив Ройс, поклавши руку на руків’я однієї зі своїх шабель. — Тепер це наша битва, бо ми — команда. Ми п’ємо разом, б’ємося разом, сміємося разом. І ми не покинемо тебе.

Я відчула, як грудка підступає до горла.

Лерон нахилився до свого рюкзака і дістав звідти маленький предмет. Він підняв його до світла вогню, і я побачила, що це був кинджал вбивці — той, який залишився в готелі, коли мене схопили.

— Ми знайшли це серед твоїх речей. Забрали з собою, бо подумали, що воно важливе, — він простягнув його мені.  

Я повільно взяла зброю, пальцями торкаючись знайомих вигинів руків’я.  Ковтнула, відчуваючи, як очі починають пекти. Знову вдивилася в полум’я, намагаючись приховати емоції, але раптом помітила, як до мене схилився Гарт.

— Вийдеш зі мною? Нам треба поговорити.

Я зітхнула і кивнула. Відчувала, що це розмова, якої не уникнути.