Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

допомогу, пару разів провідав знайому бабцю – та дякувала за цукерки і воду і продовжувала разом зі Степанівною молитися за нього. Інколи під’їжджали з Многопілля машини з боєприпасами. Вони дивом проривалися через кільце оточення. Грег йшов чи не першим на розвантажування. Рух, дія, фізична робота допомагали відволіктися від поганих передчуттів. Ті ж бійці, чиї думки були цілком присвячені тому становищу, в якому вони опинилися, швидко ставали апатичними, байдужими, будь-який рух давався їм дуже важко, вони переважно сиділи в укриттях і відмовчувалися. По школі та інших позиціях з відеокамерою бігав журналіст «Лівого берега» Макс Левін – ось хто не втрачав присутності духу ані на мить. Левін з’являвся в найгарячіших точках, і Грег дивувався, як хлопець не боїться лізти в саме пекло. «Буде цікаво подивитися, що він там назнімає», – думав він, й одразу ж посварив себе за те, що так далеко забігає наперед. «Потрібно думати лише про те, чим ти будеш зайнятий у наступну хвилину. Як тільки починаєш мріяти про дім і будувати плани, тут же впадаєш у прострацію…» – підмічав Грег особливості психіки людей, що потрапили в оточення. Страх і смертельна небезпека справді по-різному впливали на людей: одним допомагали мобілізуватися, інших вганяли в ступор, позбавляли волі до спротиву.

– Хто піде вантажити «двохсотих»?

– Я піду.

На подвір’ї лежали дев’ять великих чорних поліетиленових мішків. В одному з них знаходився Іван, приятель Грега, якого вбило біля самовара. Мішки виявилися неочікувано важкими. «Мерці важчі поранених», – Грег потягнув обережно мішок на себе, намагаючись підняти – ні, одному ніяк. Він озирнувся – лише один боєць «Донбасу» вийшов йому допомагати. Вони притулили автомати до стіни і почали вантажити мішки в «камаз». На п’ятому вже стало зовсім важко, шостий мішок розірвався – широко відкритими очима, обличчям до обличчя, на Грега дивився мертвими нерухомими зіницями Іван. У Грега затремтіли руки, він не витримав і, знесилений, опустив мішок на землю.

– Ні, не можу…

– Давай я закрию йому очі, брате, – сказав «донбасівець». Грег тільки зараз впізнав його – той ішов першим, коли вони витягали тіло комбата «Херсона» і побачили дівчинку на велосипеді.

– Агов, хлопці, допоможіть хто-небудь! – крикнув Шева, але ніхто з тих, хто чув, навіть не поворухнувся – байдужість і апатія пронизували людей все сильніше, всього два дні тому на будь-який заклик про допомогу озвалась би половина батальйону.

Грег сів по-турецьки на асфальт і закрив долонями очі. Він не мав сили навіть поворухнутися. Всі його думки перескочили зараз на батька – невже ж його була правда: і ми, він – Грег, його покоління – безнадійні? Невже запалу і бажання їм вистачає лише на кілька місяців, а потім вони здуваються, наче проколоті голкою байдужості, кульки? Він повільно підвівся і взявся за край чорного мішка:

– Давай закінчимо, брате, – сказав він напарнику, і, кректячи, бійці потягнули важкий вантаж на борт.

Сашко Гармаш

Як часто справу, якій людина згодом присвятить усе своє життя, визначає лише один щасливий випадок. До цієї доленосної миті людина могла навіть не торкатися до улюблених у майбутньому інструментів, не знати про їх існування, а тут узяла потримати і зрозуміла, що вони – продовження її душі та рук. Наприклад, працювала жіночка в школі вчителем математики – не краще й не гірше від інших знала свій предмет, якихось учнів любила, якихось ненавиділа, і вони її – також, а тут зайшла до однокласниці почаювати – сто років не бачилися, а та плете прикраси з бісеру. Сподобалося. Взялася і собі спробувати, і тут виявилося, що ось же вона, справа всього її життя (!) – і душа радіє, і пальці вправно бігають, ретельно перебираючи дрібні намистинки, й ідеї оригінальні невимушено народжуються, та й результат – замилуватися можна, і вироби продаються, як пиріжки на заводській прохідній. Так сталося із Сашком на прізвисько Крим. Жив собі хлопець до двадцяти п’яти років у Криму, працював то будівельником, то «ким доведеться» – спокійний, урівноважений, добрий, але коли до півострова вдерлися «зелені чоловічки», йому через проукраїнські погляди довелося переїхати до бабусі на східну Україну і розпочати нове життя. Записався добровольцем до 39-го батальйону територіальної оборони, кілька місяців служив стрілком – успішно служив, був одним із найкращих, і коли прийшла заявка на курси з гарматної справи, комбат направив туди Сашка і ще шістьох бійців. Хлопці повернулися через два тижні разом із «рапірами».

Саша Крим виявився генієм артилерії.

– З одного пострілу, – трохи ніяковіючи перед камерою, розповідає його товариш по сусідній «рапірі» Тарас із позивним Вогонь в інтерв’ю київським журналістам, – може в ціль влучити. Як рукою кладе! Особливо вночі дуже гарно видно, звідки «град» по нас лупить – Сашко дивиться, звідкіля йде їх перший залп, вивіряє траєкторію, наводить, прицілюється – у «града» й лоток після пострілу по нам не встигає вискочити, як Сашко його накриває. Три «гради», мінімум, знищив, і це тільки ті, що ми своїми очами бачили, як вибухали. А ще розвідники розповідали, що склади він сепарам підірвав – добу чорний дим звідти валив, і також – із першого пострілу.

Сашко, високий вузькоплечий, довжелезний, як жердина, хлопчина з поглядом п’ятирічної дитини – довгоствольна «рапіра», певно, доводиться йому двоюрідною сестрою – скромно не заперечує похвал. Він має тепер новий позивний, яким дуже пишається – Гармаш. Сашко ретельно підбирає намистинки-снаряди для свого візерунку і вкладає їх точно в ціль. Він щасливий, бо знайшов своє призначення. Його мрія – звільнити малу батьківщину – Крим – від усілякої сволоти. А доти – він знищує «гради» ворога в Іловайську.

З блокпоста № 3906 Іловайськ видно, як на долоні. Особливо ввечері, коли загораються вогні у вікнах – місто розташоване на висотці, до нього – всього п’ять кілометрів по прямій. «3906» значить, що за блокпост відповідає 39-й батальйон територіальної оборони. Тут, на перехресті біля села Многопілля, 3906 встановили ще 1 серпня, і всі батальйони, що йдуть на Іловайськ, проходять повз нього. Тут бажають удачі бійцям і поплескують їх по плечах перед боями, сюди ж бійці повертаються: іноді – на відпочинок, іноді – мертвими або пораненими.

За місяць постійних обстрілів і зіткнень солдати 39-го тербату перетворилися на справжніх воїнів. Їхні обличчя потемніли від сонця, руки згрубіли і почорніли від риття окопів і збройної змазки, ноги звикли спати в берцях, а тіло – у формі, їх легені приймають без кашлю всі сорти тютюну і марки сигарет, а печінка – будь-який алкоголь,