Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

За час маминої відсутності в мене не лише з’явилася дитина, але й усе, що було необхідно для догляду за нею. Я ретельно прибрав квартиру, облаштував дитячу кімнату. Ната в цей час сиділа з малям – роль матері їй личила – шкода, що я це пізно помітив. 

Уперше за тривалий час я відчув, що живу й отримую задоволення від життя. Je m’adonnai corps et âme au travail (фр. Я віддався тілом і душею творчій роботі). Ніколи не думав, що подібній крихітці потрібно так багато – багато речей, багато уваги, багато терпіння, багато любові. Ніколи не думав, що я на все те здатен! Усвідомлення цього факту стало для мене справжнім одкровенням, майже дивом. Усе свідоме життя я жив з переконанням, що діти – це ярмо, а тепер виявилося, що батьківство – це насолода! 

Занурившись в вирішення численних задач, я не помітив, коли приїхала мама. Її приїзд став для мене цілковитою несподіванкою. Ната саме була в мене, і я дуже сподівався на її підтримку. 

Ледве стримуючи хвилювання, я відчинив двері. Мама була весела й життєрадісна, як і минулого разу, коли повернулася з Парижу. Вона обійняла мене, поцілувала, увесь час голосно про щось розповідаючи. Я навіть не міг уставити слова, щоб хоч якось підготувати її до несподіваної зустрічі. Увійшовши до вітальні, мама раптом замовкла й розгублено подивилася на Нату, потім на мене, знову на Нату. Остання не розгубилася й приязно привіталася з нею. Вони добре знали одна одну, оскільки ми з цією дівчиною тривалий час зустрічалися – настільки тривалий, що я познайомив її з мамою. 

Ната запитально подивилася на мене – їй продовжувати чи далі я продовжу сам? 

– Олексію, я, напевно, піду. Вам треба поговорити, – вона почала вкладати дитину в ліжечко. – Дзвони, якщо потрібно, але мені здається, що ти вже сам впораєшся. До побачення, Олено Володимирівно. 

– До побачення? А пояснити ви нічого не хочете для початку? Нато! Олексію! – ми перезирнулися. 

– Що відбувається? Чия це дитина? Чому ви мовчите? 

– Мамо, я зараз проведу Нату й усе тобі поясню. 

– А як же дитина? 

– Будь ласка, не хвилюйся. Дитина не має до неї жодного стосунку. 

– Як це «не має до неї жодного стосунку»? 

– Сядь, будь ласка. Я зараз. 

Побажавши мені удачі, Ната пішла. 

Коли я повернувся, то мама стояла над колискою та дивилася на дитину. Помітивши, що я зайшов, вона перевела увагу на мене. 

– Це моя дитина. І не потрібно так на мене дивитися, – відразу заявив я. 

– Але як? Звідки? Ти що – усиновив?! 

– Це – дівчинка. 

– Дівчинка, – автоматично повторила мама. 

– Я був змушений. 

– Тобто змушений? 

– У мене не було вибору. 

– Ти можеш говорити ясніше? У мене вже нерви не витримують! – вибухнула новоспечена бабуся. – Чому кожного разу після мого повернення стається щось неймовірне. Скажи мені, синку, чому це з нами відбувається? Як з нами могло таке статися? – мама озиралася по сторонах, ніби хтось міг відповісти на ці запитання. Я підійшов і обійняв її за плечі. 

– Мамо, ми звичайні люди – з нами може статися те саме, що й з іншими. Просто треба прийняти все як є. 

– Як я можу все це прийняти, якщо не знаю, що це за дитина? 

– Це дитина Марини. Моя та Марини. 

– Значить, вона повернулася? А як же Ната? 

– Ні, Марина не повернулася. Дитину я знайшов у себе під дверима й з нею записку, з якої дізнався, що це моя дівчинка. Більше нічого не знаю. Була це Марина чи хтось інший, невідомо. Але я точно знаю, що це твоя онучка... так що вітаю тебе. Ти ж про це мріяла? 

– Так, я мріяла, але не таким способом. Це несерйозно, Олексію! 

– Ти думаєш, що ця дитина – це якась забавка? 

– У тебе занадто все просто виходить. 

– А як повинно бути? 

– Треба провести експертизу й установити факт твого батьківства, а вже потім братися за виховання. Можливо, це не твоя дитина. 

– Я знаю, що моя. Знаю це без усіляких експертиз. 

– Ти вчиняєш легковажно. Записка – це не доказ. 

– Мені набридло бути серйозним. 

– Ти кидаєшся в крайнощі. А як же документи на дитину? 

– Зроблю їй документи. Підніму всі старі зв’язки й зроблю. 

– Це незаконно. 

– Законність, по-твоєму, важливіша за безпеку дитини? Що ти порадиш – віддати її в дитячий будинок і почати тривалу тяганину із взяття у сім’ю? Ти серйозно? 

– Цілком. 

– Значить, ти не зі мною? 

– Я з тобою, але все повинно бути згідно із законо

– Добре, роби як знаєш, але я не зможу прийняти дитину, як свою кровну рідню, поки не побачу результатів експертизи. 

– Ти їх не побачиш! 

Нам більше не було про що говорити, і мама пішла. Але в одному вона мала слушність – треба терміново робити документи. Я вирішив не затягувати з цим. Знову переглянув свої телефонні книги й, знайшовши потрібний номер, відразу ж набрав його. Він виявився дійсним, і мені відповіли майже відразу. Оксамитовий голос Адаліни Миколаївни складно було забути, хоч один раз почувши. Я запросив її на чашку кави, і вона відразу погодилася. 

Адаліна, шикарна жінка в розквіті сил, буде вашим вірним другом, поки у вас є гроші. А гроші в мене водилися завжди. Вона уважно вислухала мою неймовірну історію, але ознаки здивування виявила лише ліва брова, що злегка поповзла вгору. Адаліну не хвилювали подробиці, а лише те, що вона повинна робити. 

– Ти ж розумієш, справа серйозна, – знайома натякала, що за нестандартність треба буде доплатити. Я вручив їй конверт, вміст якого вона відразу оцінила. 

– Ти вже назвав дитину? 

– Софія. 

– Значить, так і напишемо: Софія Олексіївна Філатова? Усе правильно? 

– Так. 

– Дата народження? 

– 17 жовтня 20.. року, – я приблизно вирахував дату народження Софійки. 

– Мати? 

– Польова Марина Вікторівна. 

– Упевнений? Вона не буде проти? 

– Не буде. 

– Добре. Так і напишемо. Сподіваюся, не передумаєш? – запитала Адаліна, записавши всі дані, які я їй повідомив. – Може краще в дитячий будинок віддати? – спробувала дати добру пораду моя знайома, але з добротою в неї завжди були труднощі.