Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

11. Ілюзія сприйняття

Шаллан отямилася майже сухою, лежачи на нерівній скелі, що здіймалася з океану. Об пальці її ніг хлюпотіли хвилі, але кінцівки так затекли, аж вона заледве їх відчувала. Дівчина застогнала й піднесла щоку від мокрого граніту. Неподалік виднілася земля, об яку з низьким гуркотом розбивався прибій. А з протилежного боку тяглося тільки безкрає синє море.

Шаллан замерзла, в голові гуло, неначе та билася нею об стіну, проте вона якимось чином примудрилася вціліти. Дівчина здійняла руку, витираючи з чола засохлу сіль, яка подразнювала шкіру, й натужно прокашлялася. Її волосся поприлипало до щік, а сукню поплямували вода й морська флора на скелі.

«Як…?»

А відтак вона розгледіла у воді великий брунатний панцир, уже майже невидимий на обрії. Сантид.

Схопившись за шпичастий вершечок свого кам’яного «п’єдесталу», дівчина звелася на невірні ноги й затуманеним поглядом дивилася вслід тварині, доки та не зникла з очей.

Поруч неї щось загуділо — то Фрактал прибрав на збуреній поверхні моря свого звичного, напівпрозорого вигляду, неначе й сам був маленькою хвилькою.

— Хтось… — Шаллан закашлялася, прочищаючи горло, а відтак застогнала й осіла додолу, на камінь. — Хтось іще врятувався?

— Хтось? — не зрозумів Фрактал.

— Інші люди. Моряки. Вони врятувалися?

— Не знати, — прогудів у відповідь спрен. — Корабель… тонути. Бульк. Нічого не бачити.

— Сантид… Це він мене врятував.

Звідки він знав, що робити? А раптом сантиди — розумні істоти? Чи не могла вона якимось чином поспілкуватися з ним? Невже вона не скористалася з нагоди?..

Шаллан замало не зайшлася істеричним сміхом, усвідомивши спрямування власних думок. Вона замало не втопилася, Ясна мертва, екіпаж «Усолоди вітру», ймовірно, загинув — або від рук убивць, або його поглинув океан! А вона, замість оплакувати їх або дивуватися з власного порятунку, заглибилася в суто академічні проблеми!

«У цьому вся ти! — дорікнула їй глибоко прихована частина її єства. — Тобі аби відволіктися й витіснити зі свідомості те, що тривожить!»

Але завдяки цій стратегії вона виживала.

Сидячи на своєму останці, Шаллан обхопила себе за плечі, силкуючись зігрітися, й задивилася на океан. Час глянути правді у вічі. Ясна була мертва.

Ясна була мертва.

Підопічна відчула, що ладна розплакатися. Її наставниці — такої дивовижної, з таким блискучим розумом — більше… не було. Принцеса намагалася врятувати людство, вберегти світ як такий — і за це її вбили. Раптовість усього, що відбулося, залишила Шаллан ошелешеною, тож вона просто сиділа, хапаючи дрижаки, й невидюче дивилася на океан. Її свідомість, здавалося, заніміла не менше, ніж ноги.

Прихисток. Вона потребувала якогось… прихистку. Це був нагальніший клопіт, ніж думати про моряків і Яснині дослідження. Адже Шаллан опинилася на майже безлюдному узбережжі, і то в землях, де ночами стояли морози. Доки вона сиділа, помаленьку почався відплив, і смуга води, що відділяла її від берега, зробилася куди вужчою, ніж була. Дуже до речі, адже плавати вона, вважай, не вміла.

Шаллан примусила себе підвестися, хоча ворушити кінцівками було все одно що зрушувати з місця стовбури повалених дерев. Зціпивши зуби, дівчина зісковзнула у воду й відчула, як у ноги вп’ялися крижані голки. А отже, не так вони й заніміли.

— Шаллан? — озвався Фрактал.

— Ми не можемо сидіти тут довіку, — пояснила дівчина і, тримаючись за скелю, повністю занурилася у воду.

Ступні намацали дно, й вона, наважившись відпустити останець та незграбно здіймаючи бризки, напівпобрела-напівпопливла до берега.

Борючись із крижаними хвилями, вона, мабуть, вихлебтала половину води в тій затоці, доки зрештою змогла крокувати дном. Із мокрими як хлющ волоссям і сукнею Шаллан, закашлюючись, вибралася на піщаний пляж, де повалилася навколішки. Берег усівали з дюжину різновидів водоростей, які звивались під ногами й відповзали осторонь, липкі та слизькі. Від неї навсібіч розбігалися крєм’ячки й більшого розміру краби, а деякі з ближніх особин клацали клішнями, неначе відлякуючи.

Шаллан машинально відзначила, яка ж вона виснажена, якщо, полишаючи скелю, навіть не подумала про морських хижаків, про яких стільки читала: добра дюжина видів великих ракоподібних залюбки відщипнула б їй клішнями ногу і зжувала, не подавившись. Із піску зненацька стали виповзати страхокузьки, схожі на фіолетово-лілових слимаків.

От дурепа. Та чого ж боятися тепер — після «купання»? Тож незабаром спрени страху зникли.

Шаллан глянула назад — на останець. Через обмілини сантид, мабуть, не зміг доставити її ближче. Прародителю бур. Їй пощастило вціліти.

Попри внутрішній неспокій, що наростав, Шаллан опустилася навколішки й на знак молитви намалювала в піску охоронний ґліф. Вона не мала як спалити його, тож залишалося сподіватися, що наразі Всемогутній удовольниться й цим. Дівчина шанобливо схилила голову й просиділа так десять ударів серця.

А відтак підвелася і, як то кажуть, без надії сподіваючись, заходилася шукати інших уцілілих. Та ділянка узбережжя була порізана численними лагунами й затоками. Відклавши пошуки прихистку на потім, вона натомість далеко пройшлася вздовж берега. Всупереч ідилічним сподіванням, що їх Шаллан понавичитувала з книжок, тамтешній пісок був шорсткіший на дотик і, неприємно скрегочучи, подразнював пальці під час ходіння. А поруч дівчини той дибився в рухомому візерунку: адже Фрактал стривожено гудів, але не відставав.

Шаллан проминала гілки й навіть уламки деревини, які могли походити від кораблів. Ані людей, ані слідів було не видно. День хилився до вечора, й дівчина, облишивши пошуки, присіла на відшліфований хвилями камінь. Раніше вона цього не помітила, але після переходу вбрід по кам’янистому дну її ступні почервоніли і пістрявіли порізами. Волосся сплуталося у справжній ковтун. У капшуку лежало кілька сфер, але всі вони були незаряджені. Тож до повернення в цивілізацію користь від них була нульова.

«Плавник», — майнуло в думці. Вона назбирає його й розпалить багаття. Якщо хтось уцілів, вночі воно може подати їм знак.

Або піратам, розбійникам і тим корабельним убивцям, які теж могли врятуватися.

Шаллан скривилася. Як же їй бути?

«Щоб зігрітися, розпалю невеличке вогнище, — вирішила вона, — але затулю його, а сама спостерігатиму, чи не видно інших багать. Ну а якщо побачу, спробую розвідати, чиї вони, але не підходячи близько».

План був чудовий, за винятком тієї обставини, що вона прожила все життя в родовому маєтку, де вогонь розводили слуги. Шаллан ніколи не розпалювала навіть каміна, не кажучи вже про багаття в пустизні.

Буря забирай… їй пощастить, якщо вона не ґиґне тут від холоду. Або від голоду. А що вона робитиме, як налетить великобуря? Коли це там наступна? Завтра ввечері? Чи післязавтра?

— Сюди! — озвався Фрактал.

Його голосок, вібруючи, гудів із піску, від чого піщинки тряслися й підстрибували, осипаючись довкола