Читати книгу - "Що таке українська література"

Малював-малював та й заснув. Аж тут де не взялася корова. Підійшла, глянула на його малюнок, подумала, що то справжня молода лозичка, та й ну її жувать… Родіон Нечай каже це з осудом. Мовляв, я мрію про те, щоб у моєму колгоспі була така художня студія, з якої міг би вийти новітній Ґойя. Цікаво, чого він чекав від цього новітнього Ґойї? Чи, бува, не «Сон розуму породжує потвор»? Не знаю. Та напевно знаю одне: якби Корнійчук писав свою драму років через два, то ледве чи його «позитивний» герой посмів би розводитися про Ґойю. Пам’ятаєте, як 1 грудня 1962 року Микита Хрущов «високо» поцінував творчість художників-авангардистів зі студії «Нова реальність» на їхній виставці в московському Манежі? «Ви шо, — кричав «цар всея Русі Микита», — малювать не вмієте? Мій онук і то лучче намалює!.. Шо це таке? Ви шо — мужики чи підараси прокляті? Як ви можете таке малювать? Совість у вас є?» Словом, нехай би спробував той новітній Ґойя створити щось на зразок композицій Юло Соостера чи Володимира Янкилевського! Він би вмить зрозумів, що таке «колгоспна студія» з її хрущовським мімезисом…

А загалом, в естетиці мімезис Аристотеля востаннє був популярний, здається, у 1930—1940-их роках. У Вальтера Беньяміна є прецікава мініатюра «Про здатність мімезису». Вона розпочинається так: «Природа створює подібності. Пригадаймо хоча б мімікрію. Але найбільшу здатність створення подібностей має людина. Дар бачити подібність, яким вона володіє, — це не що інше, як відлуння такої всеосяжної колись потреби ставати подібним і чинити подібно. Може, людина не має жодної вищої функції, яка не була б, зрештою, зумовлена здатністю до мімезису». Та все в цьому світі плинне. З бігом часу змінюється й мімезис. Здається, наша здатність до мімезису дедалі слабшає. Принаймні «світ образів (Merkwelt) сучасної людини явно містить хіба що якісь жалюгідні залишки тих магічних паралелей і аналогій, що їх так добре знали колись люди. Виникає питання: чи ми маємо справу із занепадом цієї здатності, чи з її перетворенням?» І те саме питання ставив Віктор Петров-Домонтович у своїй чудесній повісті «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі. Вінсент ван Гог». Коли 1891 року Поль Ґоґен опинився на Таїті, пише він, місцеві мешканці, дивлячись на його картини, казали, що він наділений даром «робити людей». Що це? «Наївне нерозуміння живопису, дикунська нездібність відрізнити зображення й зображену людину чи, може, навпаки, проникливе визнання суті творчого акту в мистецтві?..» Хіба ж не писали про щось схоже Гофман, Гоголь, Бальзак чи Вайльд!..

А що сьогодні? Хто його зна. Українська естетика мовчить. Я навіть не знаю, чи вона існує. Та ось що я помітив. Коли ви хочете змалювати якийсь неймовірний «сюр», станьте реалістом, тобто змалюйте наше життя, як воно є. Запевняю вас: жодна фантазія — навіть під дією допінгу! — не зуміє створити таких дивовижних речей, які є в нашому житті. Колись Винниченко казав, що казки за своєю природою — сонні візії, дзеркало підсвідомості. То чи не перетворили ми часом наше життя на «казку» в тому сенсі, що розбудили й випустили на волю ті фантасмагорії, які дрімали собі десь у найтемніших закутках наших душ?

Урок 28

«ДОРОГИ МОЇХ ДНІВ»

Про автобіографії письменників Українського Ренесансу

Кожному з нас бодай раз у житті доводилося ставати літератором, аби спробувати свої сили в жанрі автобіографії. Тому кожен, ясна річ, знає, що таке автобіографія — ця, кажучи словами великого Шевченка, «історія мого життя». Мені теж випадало її писати. Перше речення я завжди шкрябав досить упевнено. Виглядало воно так: «Я, Ушкалов Леонід Володимирович, народився 5 листопада 1956 року в містечку Краснопілля на Сумщині». Далі — про батьків. «Батько…» — писав я і зупинявся. Це була перша притичина, бо батька я майже не пам’ятав: він розлучився з моєю матусею, коли мені було тільки чотири, й відтоді я його ніколи не бачив. Чи вже оце друге речення збивало мене з пантелику, чи ще щось — не знаю, — та, коли я, сяк-так домучивши ту автобіографію, починав її перечитувати, мене охоплювало якесь дивне почуття порожнечі. «Ні! — казав я сам собі. — Hi-ні-ні!.. Оце-о… не може бути моїм життям!.. Моє життя прекрасне… Я ж пам’ятаю!.. Я ж пам’ятаю його з колиски!.. Світ явивсь мені білий-білий… і якісь золотисті й блакитні візерунки вигравали на ньому, і весь він мірно гойдавсь туди-сюди (то гойдалась моя колиска) і тихо звучав матусиною піснею… А це що таке?..» Ні. Краще вже тоді написати так, як написав колись у юності Юрій Смолич: «Народився 7 липня 1900 року. Про день смерті повідомлю додатково». Ось вона — вершина мінімалізму! Та ні… У відділі кадрів, напевно, скажуть, що надто коротко…

Тоді можна втнути щось а Іа «романтика вітаїзму», таке собі феєрично-необарокове. Пам’ятаєте подану на сторінках третього числа «Літературного ярмарку» за 1929 рік автобіографію Майка Йогансена? «Син Гервазіуса я, Майк Йогансен, — прямий нащадок діда свого діда, що був писарем у селі Екау Митавської губернії, — перші свої вірші вирізав ножем на дверях льоху. І, хоч опускалось коріння мого генеалогічного дерева в сиву запорізьку старину, все ж перші вірші свої я, Майк Йогансен, вирізав на дверях льоху німецькою мовою і, мавши вже 9 літ з дня народження, дуже розумно філософствував там про старість і смерть. Проте, не дивлячись на це, я ріс і ріс вгору і маю тепер один метр і 44 сантиметри заввишки»… А потому можна згадати про дідового діда своєї матусі-козачки, котрий «не був у дружніх стосунках із Тарасом Бульбою і разом з ним не ясирував українських дівчат до Кафи і Стамбулу, до Килії й Козлова. Отже, це було у віки, коли, за словами поета, на Україні «ревіли гармати» і коли безрукий Сервантес, — ім’я котрого Мігуель записане незабутніми літерами в анналах історії людства, — писав свого незабутнього Дон Кіхота Ламанчського…» Та ні… У відділі кадрів, напевно, скажуть, що воно якесь кручене…

Краще за все, мені здається, писати в нашій рідній реалістичній манері, як писав у жовтні 1924 року майбутній «динамічний спіраліст» і лідер групи «Авангард» Валер’ян Поліщук. Уявіть собі: Гурзуф, вілла «Буюрнус». Чудесна пора, коли тобі на душу лягають такі красиві й такі далекі від засад і реалізму, і конструктивізму рядки: «Блакитно-сизий Аюдаг / Угрузнув в море зеленаве…» А далі — пам’ятаєте? «І бачу: мирний пастушок / Під унісонні звиви звуків / В ритмічному гудінні бубна / Пасе невидимих ягнят / У танці щирому, як сонце…» Та вірші віршами,