Читати книгу - "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"

вас уже знає про те, як мій йолоп-чоловік спалив нам гараж. Він так клопотався, ремонтуючи радіо, аби разом із приятелями з залізниці послухати бейсбольний матч, що кинув недопалок на купу моїх журналів «Дамські помічники», які я старанно колекціонувала. За лічені хвилини від гаража самий попіл лишився. Моя друга половинка так квапився врятувати циркулярну пилку — мій подарунок на День народження, що забув вивезти з гаража автомобіль.

Мені не так шкода того автомобіля, як своїх журналів. Усе одно він не їздив.

Синочок Ессі Рю, якого через зріст прозвали Малечею, виграв приз десять доларів на конкурсі з лімською квасолею. Щоправда, він помилився на 83 квасолини, та Іджі каже, що його відповідь була найближча до розгадки.

До речі, кішка Бутс здохла. Опал сподівається, що тепер ви, нарешті, задоволені.

Дот Вімз

Кафе «Зупинка»

Вісл-Стоп, Алабама

22 листопада 1930 р.

Надворі був холодний кришталево-чистий день. А всередині надходив час слухати улюблені радіопередачі. Ґрейді Кілґор допивав уже друге горнятко кави, і Сипсі, яка саме замітала недопалки, що лишилися від ранкової юрби, першою побачила за вікнами незваних гостей.

Два чорних пікапи безшумно припаркувалися біля кафе, і близько дюжини куклукскланівців при повному параді повільно, але цілеспрямовано вийшли й вишикувалися перед будівлею.

Сипсі видихнула:

— Боже, ось вони… Я знала це, я знала.

Рут, яка працювала за касою, спитала Сипсі, у чому справа, і підійшла глянути сама.

Побачивши незваних гостей, вона крикнула:

— Онзелл, замкни чорний хід і принеси мені дитину.

Прибульці стовбичили на тротуарі перед кафе, наче білі статуї. Один із них тримав табличку з написом криваво-червоними літерами: «СТЕРЕЖИСЬ НЕВИДИМОЇ ІМПЕРІЇ… ФАКЕЛ З МОТУЗКОЮ ЧЕКАЮТЬ НА ЗДОБИЧ».

Ґрейді Кілґор встав і підійшов ближче. Визирнув у вікно. Колупнув паличкою в зубах, розглядаючи людей у гостроверхих каптурах.

Ведучий по радіо промовив:

— А зараз для численних друзів, що вже зачекалися, ми представляємо «Простак Білл, гарвілльський цирульник» — історія людини, яка, можливо, мешкає по сусідству з вами…

Іджі, яка була у ванній, спустилася й побачила, як усі припали до вікон.

— У чому справа?

— Ходи сюди, Іджі, — покликала Рут.

Іджі визирнула надвір.

— От чорт!

Онзелл подала Рут дитину й залишилася поряд із нею.

Іджі сердито спитала в Ґрейді:

— Якого дідька тут відбувається?

Продовжуючи колупати в зубах, Ґрейді впевнено відповів:

— Це не наші хлопці.

— Гаразд, а хто вони?

Ґрейді поклав на стіл п’ять центів.

— Ви залишайтеся тут. А я піду з’ясую, хто вони, в біса, такі.

Сипсі ховалася в кутку. Схопившись за щітку, вона бурмотіла до самої себе:

— Я не боюся цих білих привидів. Ні, сер.

Ґрейді вийшов на вулицю і перекинувся словом із кількома чоловіками. За кілька хвилин один із прибульців кивнув і щось промовив до інших, і незвані гості один за одним почали відступати, так само безшумно, як і з’явилися.

Рут не була впевнена, але їй здалося, що один із чоловіків дивиться просто на неї й дитину. Тоді вона згадала слова, колись сказані Іджі, і, поки чоловік забирався до пікапа, глянула на його чоботи. Побачивши чорні, до блиску натерті штиблети, вона затремтіла від жаху.

Ґрейді повернувся до кафе з безтурботним виглядом.

— Їм нічого не треба. Просто купка старих шибайголів, що хотіли нагнати на вас трохи страху. Один із них був тут якось у своїх справах і побачив, як ви продаєте їжу нігерам з чорного ходу. То й подумав, що треба вас трохи струснути. Ось і все.

Іджі спитала, що він їм сказав, що вони так швидко забралися геть.

Ґрейді зняв капелюха з вішака:

— Та я лише сказав, що це наші нігери, і нам тут, у біса, не треба, щоб якісь зайди з Джорджії повчали нас, що нам робити, а чого ні.

Він глянув Іджі прямо у вічі.

— І хай мене чорти вхоплять, якщо вони ще коли-небудь тут з’являться, — з цими словам він надягнув капелюха й пішов.

Хоча Ґрейді був співзасновником клубу «Маринований огірок» і неабияким брехуном, того дня він сказав правду. Іджі й Рут цього не знали, і хоча візитери з Джорджії були лихими хлопцями, проте вони виявились не настільки дурними, щоб жартувати з місцевим Ку-Клукс-Кланом. Їм вистачило глузду швиденько дати драла, аби більше не потикатися сюди.

Ось чому, коли Френк Беннетт повернувся, він прийшов сам… і прийшов уночі.

«Вальдоста ґазетт»

15 грудня 1930 р.

Місцевий мешканець зник

Френк Беннетт, 38 років, уродженець Вальдости, оголошений зниклим. Заяву про зникнення подав сьогодні його молодший брат Джеральд після того, як Джейк Бокс, робітник Беннетта-старшого, доповів йому, що господар не повернувся додому з полювання.

Востаннє зниклого бачили вранці 13 грудня, коли він їхав з дому, попередивши містера Бокса, що буде ввечері. Якщо хтось володіє інформацією щодо його місцезнаходження, будь ласка, повідомте місцевим органам влади.

Вісл-Стоп, Алабама

18 грудня 1930 р.

Був ще один пронизливо зимний день, типовий для Алабами о цій порі року. У великому залізному казані на задньому дворі кипіли свинячі ноги. Вода вирувала, переливаючись через край казана, повного свинини — майбутньої печені під фірмовим соусом барбекю від Великого Джорджа.

Сам Великий Джордж разом з Артисом вартував казан, коли, піднявши очі, помітив, як до них прямують троє чоловіків із пістолетами в кобурах.

Ґрейді Кілґор, місцевий шериф і залізничний детектив на півставки, зазвичай кликав його Джорджем. Сьогодні ж йому кортіло похизуватися перед іншими двома.

— Гей, хлопче! Ходи сюди і поглянь на це.

Він простягнув йому фотографію.

— Ти бачив десь поблизу цього чоловіка?

Артис, чиїм завданням було перемішувати вариво довгою палицею, відчув, як укривається потом.

Великий Джордж подивився на фотографію білого чоловіка в котелку і похитав головою.

— Ні, сер… Я точно ні.

І він повернув фотографію Ґрейді.

Один із незнайомців підійшов і зазирнув до казана, де, наче на каруселі, підстрибували й пірнали рожево-білі свинячі ноги.

Ґрейді сховав фотографію назад до нагрудної кишені. На цьому його професійний обов’язок вичерпувалися. Він спитав:

— Гей, коли ми зможемо скуштувати твого барбекю, га, Великий Джордже?

Великий Джордж зазирнув у казан, оцінюючи ступінь готовності.

— Приходьте завтра десь опівдні. Так, сер, опівдні буде готово.

— Відкладеш нам трохи, чуєш?

Великий Джордж посміхнувся.

— Так сер, відкладу, достатньо відкладу.

Прямуючи з супутниками до кафе, Ґрейді вихвалявся:

— Хай мене чорти вхоплять, якщо той нігер не робить найкраще барбекю в усьому штаті. Ви маєте неодмінно скуштувати, от тоді знатимете, що таке справжнє барбекю. Закладаюся, ви там, у Джорджії, одвіку не їли справжнього барбекю.

Смоукі та Іджі сиділи в кафе, палили цигарки й пили каву. Увійшов Ґрейді, повісив капелюха біля дверей і підійшов до їхнього столу.

— Іджі, Смоукі, познайомтеся: офіцери