Читати книгу - "Останній з могікан"

Зовсім інакше велося в тих, що стояли облогою. Підохочувані словом і прикладом своїх командирів, вони мали досить вояцького духу, щоб підтримувати давню власну славу. Наче вдовольнившись многотрудним переходом через глушину, вони не захотіли посісти навколишні гори, звідки могли б безкарно винищити обложеного ворога. В пізніші часи такою перевагою не нехтувано б ані години, але тоді ця зневага до верховин, — а скорше побоювання того, що видиратись туди треба з неабиякими труднощами, — була характерною хибою воєн. Породила її примітивність боротьби з індіянами, коли супротивники стикалися в лісових хащах, коли фортеці були рідкістю, а артилерія майже не до вжитку.

Скрутно довелося мужньому шотландцеві, що мав боронити форт Вільям-Генрі. Бо хоч ворог злегковажив горами, однак же на рівнині гармати розташував вельми розважливо і послуговувався ними з неабиякою майстерністю. А обложені могли протиставити нападникам тільки наспіх споруджені недосконалі укріплення.

Надвечір п'ятого дня облоги, а четвертого дня своєї служби у форту майор Гейворд скористався переговорами з ворогом і вийшов на вал одного з бастіонів над водою подихати свіжим повітрям та заодне приглянутись поступові французів. Він був сам, коли не рахувати вартового, бо гармаші також не забарилися скористатись перервою у своїй тяжкій праці. Надвечір'я було напрочуд тихе, а легкі повіви од води несли свіжість і супокій. Здавалося, що й для самої природи настало замир'я — коли стихли гарматний гук і лункіт рушничних пострілів, вона мовби прибрала найсолодших і найчарівніших своїх обрисів. Прощальне проміння призахідного сонця освітлювало землю вже не так палюче, як зазвичай буває тут серед літа. Гори виглядали зелено, затишно й мальовниче під цим лагідним світлом, де-не-де злегка затіненим напівпрозорими хмарками. На поверхні Горікену ряснилися острівці, декотрі ледь видні з води — немов у водяній оправі, інші вибивалися вище, пагорками зеленого оксамиту. Рибалки з французького війська мирно собі плавали на невеликих човенцях поміж тими острівцями — або веслуючи, або просто віддавшися на волю течії.

Воднораз тишею та життям був перейнятий краєвид. Все, що від природи, подихало ніжністю й величчям, а що від людини, — виглядало бадьоро й радісно.

Було вивішено два білі прапорці. Один висів на крайньому виступові форту, другий на найближчій батареї обложників. Позад них майоріли, важко звиваючись у шовкові складки, суперницькі стяги Англії та Франції.

Із сотню веселих і безжурних юнаків-французів витягували невід на засипаний рінню берег у небезпечній близькості від грізної, але мовчазної гармати форту. Гори на сході відлунювали їхні голосні крики й бучний сміх. Дехто поспішав над озеро взяти участь у розвагах, а інші вже видиралися на поблизькі гоїш, підохочувані невтомною цікавістю, властивою цьому народові. Єдиними бездіяльними, хоч і співчутливими глядачами цих розривків і забав були вартові обложників та самі обложені. Лише подекуди солдати в пікеті затягували яку пісеньку чи й заходили в танець, приваблюючи тим з лісових криївок смаглявошкірих тубільців. Одне слово, все виглядало радше на святковий день, аніж на часину, урвану з небезпек та праці кривавої і безжальної війни.

Кілька хвилин Данкен стояв у задумі, оглядаючи краєвид, коли це увагу його привернув відгомін чиєїсь ходи по той бік валу навпроти воріт. Він підійшов на край бастіону і побачив розвідника, що під вартою французького офіцера наближався до укріплень форту. Обличчя Соколиного Ока було понуре й пригнічене, показуючи тим самим, як глибоко його допікало, що потрапив він до ворожих рук. Був він без дорогої своєї зброї, а руки мав зв'язані ззаду оленячим паском. Парламентери з білими прапорцями переходили тепер часто, і Гейворд спершу подумав, що це знов якийсь французький посланець. Але скоро впізнавши цю високу постать і мужнє, хоч і похнюплене лице свого товариша-лісовика, він аж здригнувся з подиву й поспішив зійти з бастіону вглиб форту.

Одначе тут він почув інші голоси, що на часинку перебрали його увагу. Біля одного з внутрішніх виступів валу Данкен спіткав обох сестер, що також вийшли передихнути свіжим повітрям після кількох днів у закритому приміщенні. Вони не бачились від того небезпечного моменту, коли Данкен кинувся у бій, обороняючи їхню безпеку ще перед входом до форту. Тоді сестри були до краю знесилені, а тепер вигляд мали бадьорий та квітучий, дарма що й досі не полишали їх неспокій і тривога. Нічого, отже, дивного, що, побачивши дівчат, юнак позабув на хвильку все інше, аби перемовитися з ними словом. Але його випередив жвавий голос Еліс.

— А, це ви, недбальцю! Невірний лицар, що покинув дам свого серця на бойовиську! — скрикнула вона. — Довгі дні, ба ні, цілу вічність ми чекаємо, що ви впадете нам до ніг, благаючи милосердя й прощення за своє відступництво, а вірніше сказати — втечу! Бо ж і справді ви втекли так хутко, що й переслідуваному оленеві вас не здогнати, як сказав би наш достойний розвідник.

— Ви розумієте, що це Еліс так висловлює нашу вдячність і благословення, — додала поважнішим тоном Кора. — Але, правду мовивши, ми трохи дивувались, чому ви так пильно уникаєте нас, не даючи нам змоги до батькової подяки долучити й нашу.

— Ваш батько може посвідчити, що хоч здалеку од вас, я ні на мить не забував про вашу безпеку, — відказав юнак. — Ми завзято боролися за он ті хатини, — він показав рукою на сусідній обкопаний табір. — А в кого вони будуть у руках, той запевне пануватиме й над фортом, і над усім, що в форту. Цілі дні й ночі, відколи ми розлучились, я перебував гам, бо вважав, що це мій обов'язок. Але, — додав він, марно силкуючись приховати смуток в очах, — коли б я знав, що мою гідну вояка поведінку зрозуміють як втечу, до всього іншого я б і через сором не став вам перед очі.

— Гейворде! Данкене! — скрикнула Еліс, нахиляючись заглянути в очі юнакові, що одвернув обличчя вбік. Пасемко її золотавого волосся впало їй на розпашілу щоку, заслонивши сльозу в очах. — Якби я думала, що своїм базіканням завдам вам болю, я б нічого такого не казала! Кора може потвердити, коли схоче, як щиро ми вам вдячні, яка глибока — я ледве не сказала, яка палка — наша вдячність.

— І Кора посвідчить ці слова? —