Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » На Зеландію! 📚 - Українською

Читати книгу - "На Зеландію!"

257
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На Зеландію!" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 66
Перейти на сторінку:
протизаконною. Вона має бути стьобною, яскравою і… болючою. Але не як удар, а як ляпас! Подумай, старий. Зваж усе. Конкурс починається вже завтра і триватиме до четвертого квітня. Я лиш сподіваюся, що в березні побачу у «Вхідних» лист від тебе… То як?

Я гучно плямкнув, побовтав пальцем у прохололому чаї, виловлюючи скибку лимона, і зітхнув:

– О’кей. Тобто мені це… гм… цікаво. Я напишу. Все обміркую і обов’язково тобі напишу.

– Супер!

Розмова добігала кінця. Сергій гукнув офіціантку і попросив викликати таксі. За кілька хвилин авто чекало біля кав’ярні. Натягнувши свої «хутряні» скафандри, ми вийшли у відкритий космос, залитий світлом вуличних ліхтарів. Стали коло машини.

– Ти хоч уявляєш, наскільки дорого обійдеться сам переліт? – зауважив я. – Це ж Нова Зеландія. – Прикинув у голові маршрут. – Мінімум дві пересадки.

– Скільки?

– З біса дорого, чувак. Тисячі дві американських грошей. Враховуючи, що купувати білети доведеться перед самим вильотом, можливо, дорожче.

– Плювати. Воно того варте.

– Хех! Це точно.

– Тебе підвезти? – «Сірий» заліз у машину.

– Дякую, не треба. Я тут поряд живу.

– Тоді все. Бувай! – Сергій простягнув руку. – Будь крепкий!

– І тобі не пчихати!

Я потиснув правицю і відступив на тротуар.

– Чекаю листа! – кинув через плече Притула, коли авто відчалювало від бровки.

Витягнувши руку, я підняв догори великий палець: усе буде гаразд, чувак. Хоча не знаю, кого більше заспокоював у той момент, «Сірого» чи сам себе…

* * *

Тупцюючи додому, я не звертав уваги на мороз. Мордяка німіла, шапка обростала льодяною бронею, та мені було не до того. Думав про те, що доля осідлала мене. Знову – не я її, а вона мене, чортяка. Думав, як «зрадіють» мої батьки, коли розповім про задуману акцію… Більшість думок крутилися навколо пропозиції «Сірого». Я усвідомлював, наскільки серйозною є новозеландська авантюра. По дорозі намагався вигнітити з себе хоч які-небудь причини для відмови. Знайти щось, аби обґрунтувати категоричне «ні». А проте з кожним кроком я тільки більше переконувався, що в моєму організмі немає протиотрути, спроможної витіснити з голови слова Притули. Було очевидно, що лягатиму і прокидатимусь під їх акомпанемент. І не зможу нічого з цим вдіяти. Я чомусь не сумнівався, що виграю конкурс, у той же час розумів, що помста новозеландцям може скінчитися чимось не дуже приємним – міжнародним скандалом чи навіть моїм ув’язненням. Поміж тим я знав – я вже тоді знав! – що не пробачу собі, якщо відмовлюся… Ще годину тому я був залізно впевнений, що не попруся нікуди до кінця року. А тепер сподівання провести наступні кілька місяців у мирі і спокої гаснули швидше, ніж багаття під тропічним дощем.

«От, бляха, – міркую, – з мене ж іще навіть засмага не облізла».

Підвів голову. Крижане повітря, немов вампір, вгризлося в горлянку. Роззирнувся. Мені потрібен був знак. Будь-що, що переконало б мене у правильності обраного шляху. Я не забобонний, але раптово схотів знати, що вселенський розум (чи що там над нами нагорі) на моєму боці. Праворуч, пирхаючи парою і димом з вихлопних труб, ледве ворушилися два потоки машин. Уздовж дороги палахкотіли неоном рекламні бокси. Люди збігалися до метро «Лук’янівська», поспішаючи додому. Нічого незвичайного.

На перехресті вулиць Коперника й Артема є підземний перехід. Підходячи до нього, надумав порахувати сходинки. «Якщо кількість виявиться парною, – так собі петраю, – значить, погоджуюсь, за тиждень-два відсилаю Притулі план дій, і хай буде, як буде! Якщо ж непарною… тоді буду ще думати».

Кінотеатр «Київська Русь» залишився за спиною, пащека переходу розкрилася переді мною. Задерши підборіддя (щоб усе було по-чесному), я став рахувати. Раз, два, три, чотири, п’ять… Назустріч підіймались кілька чоловік… Шість, сім, вісім, дев’ять… Вулиця помалу зникала з поля зору… Десять, одинадцять… Ось уже видно відблиски світла з кіосків, у яких торгують квітами та канцелярським барахлом… Дванадцять, трина…

Тринадцяту сходинку я недорахував. Ступив на лід. Права нога ковзнула вперед. Щоб втримати рівновагу, я розчепірив руки в боки, як Лео Ді Капріо на «Титаніку», і різко подав тулуб уперед. Я б устояв на ногах (або принаймні приземлився недалеко від місця пригоди), якби не сходинка № 14. Ця зараза також виявилася під кригою. Відтак я зробив гран-батман[38] лівою ногою і з криком «Їпти-и-ить!» ластівкою пролетів решту спуску в перехід. Швидкість і конфігурація польоту, як ви розумієте, унеможливлювала підрахунок останніх сходинок.

Укріплений льодом шолом на голові врятував мене від струсу мозку, а броньована хутром дублянка захистила ребра. Я лиш гарно вимазався (попри мороз долівка в переходах завжди вкрита юшкою з товченого льоду, солі і бруду) і подряпав задубілі долоні.

Підіймаючись і обтрушуючись, тихо лаявся. Зацікавлені писки продавців визирали з віконець: що воно таке залетіло з дороги?

– Дєня, вигані єво! Бігом! Оно здєсь всьо обригаєт! – завищала продавщиця квітів, певно, сприйнявши мене за п’яничку, який звалився у перехід.

Здоровенний щокатий Дєня у хутряній шапці, яка нагадувала замасковане шерстю невелике (чоловік на десять) бомбосховище, висунувся з сусідньої ятки.

– Пшол вон атсюдава!

Сяк-так відчистивши штани і куртку, я вдав, що не помічаю торгашів, і, гордо задерши носа, посунув нагору. На підйомі макітрою вже не крутив і сходинки (трясця їм!) не рахував.

Мабуть, то таки був знак. Іноді варто рухатися вперед і не ставити дурних запитань. Життя – хитра, але справедлива штука: воно дає відповіді тільки тоді, коли ми їх справді потребуємо, а не тоді, коли, хоч лусни, хочемо дістати відповідь.

Замість випрошувати нові сигнали з небес я вирішив із кимось порадитися…

Це схоже на план!

Непомітно минуло кілька тижнів. З півдня до України пхалося тепло. Спершу ледаче, ніби соромлячись відтісняти зиму на північ, та ближче до середини березня весна наплинула по-справжньому – з усіма потрібними атрибутами: пташиними співами, свіжими бруньками і голими дівчачими ногами, котрі втомилися від теплих панчіх, штанів і відсутності чоловічої уваги.

Я ні з ким не радився і вирішив усе сам. Просто поставив усіх перед фактом: Притула готує десант на Нову Зеландію і, швидше за все, десантуватися буду я. Батьки, ясне діло, були не в захваті, проте заперечувати не стали. Друзі також відреагували прохолодно. Їм припала до душі сама ідея, але всі в один голос твердили, що вважатимуть мене божевільним, якщо я погоджуся. Лише один знайомий підтримав мене і пообіцяв, що безкоштовно розробить сайт, через який потім збиратимуть гроші на мій викуп із новозеландської тюряги.

Для протоколу: я чималий час вагався перед тим, як остаточно вирішити, що встряю в авантюру тернопільського

1 ... 41 42 43 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Зеландію!», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На Зеландію!"