Читати книгу - "Яса. Том 1"

засургучував власноручно. Завтра віддасть його кур’єру. А щоб кур’єр не їхав упорожні, долучив до того листа ще два, в яких просив собі у володіння село Хрущі і містечко Ямпіль. Упоравшись зі справами, довго сидів непорушно, підперши рукою голову. Його втомили клопоти, втомили довгі манівці, якими щойно пройшов. Хотілося шляхів коротших — до серця, хотілося доброї бесіди і приязні. Того давно не знав. Усі мають його за суворого мужа, за строгого гетьмана, й тільки. Ні жінка, ні діти ніколи не запитають, як йому живеться, як мається. Неначе він з каменю, а не з живої плоті. Вже й старшина, з якою кілька років любісінько бенкетував, почувається з ним не на одній нозі. Сам по собі завівся порядок, що вони встають, коли він заходить. Спочатку хотів відмінити той порядок, а потім передумав. І врешті залишився сам. Й чи не вперше так щемко відчув свою самотнісь, але на те вже розради не мав. Ламати усталений лад не випадало.

III

Ждан зайшов на подвір’я, зупинився. Звідси було видно шмат сірого поля, і зелену смугу лісу, і золотаві копиці хмар над лісом. Сонце просвічувало їх наскрізь, здавалося, там іде дощ. І поле, і ліс, і хмари — копиці вабили до себе, нагадували, що світ широкий, не зійшовся клином на цьому горбі, над цією річкою, хоч які вони чарівливі та гарні.

З глибокого похмурого колодязя витягнув цебер води. Коли тягнув, старий горбатий звід скрипів і похитувався, ніби мав ось — ось упасти. А може, і впаде. Тут все у ветхість приходить, все падає. Убога церква й убога хата, одну половину якої займає дяк, а в другій шпихтір для калік і сиріт. Дяк сам убогіший за деяких старців. Ще й ледачий, і трохи п’яничка. Змруженими од сонця очима Ждан повільно обвів подвір’я, неначе бачив це все уперше… Рублена хата з сіньми, без горища — стіни обмазані глиною, дощі та сльоти глину оббили, й вони світять лозовими ребрами, у сінях ступа і діжка без дна. В хаті таке саме убозтво… Судник, а на ньому три полив’яні миски, жердка, скриня, що воднораз править за стіл, піч, на якій кашляє дяк, а йому окселентує в підпіччі порося з одмерзлим хвостом. Найбільше хатнє багатство — уламок венеційського дзеркала, яке розбилося в гетьманських палатах, — дяк не пропив той уламок, бо вмазаний у стіну. Біля хати — хлів і погрібник, від двору — стежка до низинного городчика, де зеленіє велетенська грядка цибулі і де жодного разу не зацвів мак.

Ждан прип’яв цебер за дужку до вбитого в цямрину цвяха й випростався. І щось випросталося, рвонулося в ньому самому. «Як же я тут жив?.. Мерщій, мерщій звідси…» І аж засміявся без голосу, й аж притупнув цибатими ногами в полотняних штанях, і подумки вклонився гетьманові. Які ж то добрі крила занесли його до їхньої церквиці! Та в ту мить в його голові майнула інша думка, і щось прихололо в душі, й помаліла радість. Щось його стривожило, щось прилякало. Проклюнувся здогад про те, що тут нехай і голодна, а все — таки воля… Прокотилася в пам’яті глухою луною чутка про гетьманову неласкавість, захланність… Може, не йти? Може, залишитись тут? Злорадно усміхнулася більмом єдиного вікна дякова половина хати. Зацвіріньчали горобці під стріхою і один по одному похуркотіли крізь дірки в сіни. Ждан стрепенувся. Видався сам собі горобцем, який шукає шпарини. А він таки не горобець! Отож мерщій звідси в широкий світ на бурхливу бистрінь життя.

Розділ шостий

Із записів Дорофія Ружі, знайдених його племінником Супруном і переданих своєму синові Охрімові

Більше я так жити не можу. Моя душа переповнилася вщерть. Або тепер, або ніколи! Якщо я не зрушуся нині — залишуся тут на безвік. Ви бачили коли — небудь, як перевантажують воза? Кладуть і кладуть поклажу, й врешті коні не в змозі його зрушити. Отак і моя душа. Вона переповнилася цим життям, цими клопотами, цими важкими буднями. Вони тягнуть її кудись униз, засмоктують у безрух, у твань, у тишу. Це не тиша могили, але й не тиша життя. А я хочу спробувати його на смак, на зуб, на дотик губів. На дотик губів!.. Аж дрож пройняв тіло. Сього я ще не знаю. Мені двадцять сім, але я — цнота, ще не доторкався рукою до жіночих персів. Я бачу все те тільки в снах, у мареннях. Звичайно, не це покликало мене в дорогу. Хоч… трохи й це. Апостол Павло сказав: світ увесь у гріхах лежить. Це правда, я боюся гріхів, боюся занапастити свою душу, своє тіло… але й боюся жити отако далі. Ні, не ваби та розкоші життя хилять мене на свої ситі трави. Одначе я не знаю його, справжнього. Я не знаю світу, а хочу спізнати. Самісіньку його суть, сокровенність, серцевину. Кажуть, ніхто сього не знає. Коли я відкрився отцю Симеону і сказав, що хочу піти від нього, він нахмурив густі свої брови й запитав грізно:

— Тебе хтось спокушає?

— Світ.

— Світ — це диявол.

Може, я й повірив би отцю Симеону, якби він сам… Але про це — потім. Я розійшовся з своїм учителем, але майже не караюся цим. Я караюся тим, що не відаю, що таке світ і який він насправді. Я думаю про це часто, важко, іноді буває аж голова болить, часом здається, ось — ось вхоплю істину, серцевину таємниці, а вона, неначе вогник у пітьмі, мерехтить, манить, зникає. В душі гудуть великодні дзвони, а серце болить, а серце плаче й страждає по чомусь великому, ясному і невідомому.

Іноді сяду й задумаюся: для чого я живу? Щоб молитися і в тиші келій переписувати книги, виправляти чужі помилки й лишати свої? Скільки я тих книг переписав! Чимало їх з — під моєї руки лягло під друкарський прес. Я люблю тишу келії, мудрі вечірні бесіди з отцем Симеоном і особливо — з отцем Єпіфанієм. (Я не знаю другої такої несуєтної, розважливої і чистої людини, як отець Єпіфаній). Вони — цілий світ. Але світ неоднаковий. Господи Боже, пробач мені, що ділю твій єдиний світ на два. Я хочу, щоб він був єдиний. Хочу долучити оту другу частину до першої, долучити живу людську душу до мудрості твоєї. Дехто каже: розум веде до сатани. Вір — і все. Я вірю інакше: розумом і серцем. Я хочу у