Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Навіжені в Перу 📚 - Українською

Читати книгу - "Навіжені в Перу"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Навіжені в Перу" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 74
Перейти на сторінку:
багаттям, вдихаючи запашне тепло, яке, зблискуючи жаринками, піднімалось угору до мерехтливих зір.

Після повного фіаско моєї афери із землею довкола Деліріона я і Тьомик вирішили якийсь час не потикатися в людні місця. Ми не місцевих боялися — з точки зору перуанців нічого страшного ми не накоїли. Просто Тьомик здогадувався, що його, безсумнівно, шукатимуть представники банку «Nordea», в котрому він випросив чималенький кредит на нашу останню махінацію, і покрити який поки що було нічим. Відтак ми всі втрьох, я, Артем та Маруся, подались у мандри, маючи намір кілька тижнів поблукати по перуанському безлюдді. Цього дня ми спинились прямо посеред пустелі Наска, десь на південному сході від Іки, неподалік від перших відрогів могутніх Андійських хребтів.

Тож я сидів на самоті, мерз, підкидав сухе гілляччя у вогонь, хукав на руки і коли-не-коли сумно зітхав. У наметі за моєю спиною Маруся дуже голосно подобалася Тьомику. А оскільки палатка у нас одна, от мені й довелось казна-скільки часу стриміти на холоді під зорями, сумовито втелющившись у вогнище.

Зрештою бурхливе безчинство за моєю спиною скінчилося і над пустельним плато встановилася божественна тиша. Я зітхнув з полегшенням…

Незабаром з-під тенту донеслось шарудіння й пухкання, а вже через кілька секунд, сяючи, немов вимитий до блиску бегемот, мій товариш підступив до багаття.

— Славна нічка! — прощебетав він, шумними ковтками вдихаючи прохолодне повітря.

— Ага… — не підіймаючи голови, прогугнів я у відповідь.

Я недарма на початку цієї історії вам про свист розказував. Позаяк саме після «цього діла» Тьомика конкретно пробиває: вийде він на свіже повітря, груди розправить і свистить, аж вуха завертаються. І нічого ти йому не зробиш, паразиту. Поки досита не насвиститься — нізащо не заспокоїться.

Ось так і цього вечора. Ще не встигло це білобрисе чудо морду з намету виткнути, а вже насвистувало якийсь хвацький марш. Потому Тьомик почав на все горло пересвистувати репертуар «Scorpions» та «Deep Purple», причому не тільки мотиви пісень, але й усі сольні гітарні партії. І, повірте, це було просто нестерпно. Краще б він займався коханням до самого ранку, аби тільки не вищебечував, наче очманілий соловей.

— Ти знов за старе… — сердито буркнув я, інстинктивно втискаючи голову в плечі.

Несподівано поскрипування рішучих кроків, що прилинуло звідкись із пустелі, а затим різкий і розлючений голос перервали Тьомикове художнє висвистування:

— Cojonudo![36] Хто це тут свистить — ніяк насвистітись не може?! Тобі що, hijo de puta[37], губи зсудомило чи, може, у дзьобик замість язика паровозний гудок вставили?!

Я здригнувся, зрозумівши, що ми тут не самі, й інстинктивно потягнувся рукою за головешкою. Незнайомець горлав до нас англійською із жахливим акцентом, час від часу вставляючи в говірку добірну іспанську лайку.

Після секундної паузи розгніваний голос знову загримів із темряви, що обступала багаття:

— Ви що, геть чисто подуріли?! Розпалили вогнище посеред пустелі і свищуть, наче їм всі мізки суховієм видуло!

Я щосили глядів у пітьму, ковтаючи серцебиття, що підпирало зсередини горлянку, поки зрештою не розрізнив силует таємничого крикуна, що слабо виділявся на фоні чорного неба. Чоловік застиг на віддалі чотирьох-п’яти метрів від вогню і на перший погляд видався мені кострубатим та неоковирним: невисокий на зріст, вузькоплечий та короткошиїй, з товстими й незграбними, схожими на слонячі, ногами.

— Ви… ви хто? — боязко поцікавився я, все ще тримаючи руку на дровиняці, котра одним кінцем лежала у вогнищі.

— Я — Чіро Еспірідайон! — донеслось із темряви.

Чверть хвилини ми мовчали. Зрештою не вигадавши нічого кращого, я дурнувато бовкнув:

— А мене звати Макс. І я сильно змерз.

Після цих слів Чіро неначе трохи попустився і зробив кілька кроків уперед, вступивши у коло миготливих вогняних відблисків. Він все ще тримався осторонь, однак тепер я зміг його краще роздивитися. Непроханий візитер виявився літнім перуанцем з рідким посивілим волоссям, абияк зачесаним назад. Округле черевце надавало його статурі ще більшої недоладності, ніж мені здалося на перший погляд, а кумедне набрякле обличчя з приплюснутим носом і обвислими щоками чимось нагадувало морду добродушного французького бульдога. Підстаркуватий горлопан, либонь, і сам це розумів, а тому, щоби надати собі грізного вигляду, страшно хмурив брови.

— Хто свистів, я питаю?! — ще раз гаркнув незваний гість із пустельної чорноти.

— Це… це я свистів… — несміливо проказав Тьомик.

Чіро Еспірідайон несподівано пом’якшав і підступив упритул до багаття, відкрившись нам у повній красі. Ніякої зброї, важких чи гострих предметів він при собі не мав, а тому я зрештою відклав поліняку.

— Я б радив вам бути обережнішим і не свистіти багато, сеньйоре, — примирливо пробурчав потішний перуанець. — Це може погано закінчитись.

— Чому? — здивувався я.

— Та жив тут у нас кілька років тому один придуркуватий, — відмахнувся Чіро, ніби показуючи, що то довжелезна історія, однак не спинився і продовжив оповідь: — Страшенно неврівноважений чоловік був: геть звихнутий на скарбах. Вічно діймав усіх, розпитуючи про золото та діаманти, які нібито закопані десь у пустелі. Бувало, заведеться так, що аж слина з рота тече, мов у собаки, хворого на сказ, а очі вилазять з орбіт й крутяться в різні сторони, як у гекона. Страшно навіть згадувати! І не приведи, Господи, сеньйори, йому щось перечити чи заважати — міг і з кулаками на тебе напуститися. Словом, дурний був хлопець. У нього й прізвисько було відповідне — Скажений Білл.

— Скажений Білл? — перепитав я. — То він був американцем?

— Зовсім ні, синку, — відказав наш гість, зручніше вмощуючись прямо на піску по той бік вогнища. Було видно, що старий любить ляси точити. — Білл такий же американець, як я ефіоп. Його справжнього імені ніхто не знав, але за походженням він був перуанцем, щоправда, з домішками індіанської крові: подейкують, що Біллова бабця причвалала в ці краї з якогось далекого амазонського племені. А Скаженим Біллом його охрестив компаньйон, разом з яким вони шукали золото. Отой уже був стопроцентним америкосом: лисий, худий і нахабний. Величали його Джек Бобсон… чи якось так. Хоча поза спиною у нас усі називали його Пацюком через неймовірну кістлявість та довжелезний ніс.

Позаду мене прозвучало тихе «вж-ж-жик» від наметової блискавки: розбуркана розмовою Маруся вийшла до багаття. Кілька секунд дівчина ніяково переминалась з ноги на ногу, наче роздумуючи, чи їй приєднуватись до нас, а потім, сором’язливо поправивши розкошлані після любощів кучері, опустилась навприсядки коло вогню. Тьомик присунувся ближче й обійняв її.

— По правді сказати, — продовжив Чіро, скоса зиркнувши на білявку, — в тому, що трапилося згодом зі Скаженим Біллом, винуватий саме Пацюк.

1 ... 41 42 43 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Навіжені в Перу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Навіжені в Перу"