Читати книгу - "Війна лайків"

власних профілях. Це допомогло реструктуризувати медіаринок. На відміну від того, як багато центрів поширювали ліберальні медіа, тисячі менших, ультраправих платформ оберталися довкола Breitbart. Платформи успішно розсилали гіперпосилання та доходи від реклами одна одній, але майже ніколи не за межі своєї замкненої мережі, що й визначало баланс. Зміна полягала не лише в тому, що консерватори масово відмовлялися від звичних медіа, а й у зміні ринку інформації в межах спільноти. Якщо судити за основними показниками, як-от поширення у Facebook і Twitter, то Breitbart затьмарив навіть лайки Fox News, більше ніж удвічі збільшивши кількість поширень серед прихильників Трампа.

У новому медіавсесвіті переплелися не лише гроші, журналістика та політичний активізм, але й правда і ненависницька дезінформація. Новини про справжні події подавали разом із брехливими, ускладнюючи для читачів їх розрізнення. У серії статей про нелегальну міграцію, наприклад, історії справжніх нелегальних мігрантів могли бути перемішані з брехливими повідомленнями про терористів з Аль-Каїди, що прокрадаються через Мексику. Інколи ситуація набувала фантасмагоричності, як-от коли Breitbart процитував Twitter-акаунт, що пародіював Трампа. Так учинили, щоб зробити слова президента більш відповідними статусу, аніж те, що Трамп казав насправді.

Хитрощі показали, що соцмережами рухає гомофілія і що їхня мета – підтверджувати, а не інформувати. Інтернет-репортер Джон Геррман зазначив це в пророчому есе 2014 року. «Контент-маркетингові персоналізовані медіа говорять гучніше й чіткіше, ніж контент-маркетингова журналістика, яку стримує все, що начебто й робить її журналістикою: тон, поняття справедливості, вірність фактам та контекст висновків, – писав Геррман. – Ці публікації – не так історії, як набори політичних передумов, позбавлені контексту та утверджувані через поширення у Facebook. Вони схожі на аналіз, але містять лише висновки; після заголовків тексти нічого не доводять, лише викривають». Так і сталося. У 2016-му дослідників приголомшило відкриття, що на 59 % усіх посилань у соцмережах ніколи не клікає особа, яка їх поширює.

Доступне поширення божевільних, непристойних історій перетворилося на форму політичного активізму. Як із дофамін-підживлюваним циклом поширень та лайків, це викликало в інтернет-фанатів ефект, подібний до наркотичного. Кожного нового «хіта» справжніх (чи фейкових) новин могло бути цілком достатньо, щоб допомогти «своєму» кандидатові перемогти.

Був у цьому й елемент розваги – нещадної боротьби, за якої політичні переконання не мали значення. Це інфікувало простір, і ЗМІ не стали винятком, коли спрямовували увагу на онлайн-тренди. Лише одна десята уваги професійних медіа зосередилася на реальних політичних позиціях кандидатів у президенти 2016 року. З початку року і до останнього тижня перед голосуванням випуски вечірніх новин «великої трійки» (ABC, CBS та NBC) присвятили всього 32 хвилини вивченню справжніх політичних питань, які мали подолати вибори-2016!

Однак, попри галасливість та видовищність, онлайн-дезінформація не виникла під час президентських виборів у США 2016 року і не закінчилася після їхнього завершення. Розчаровані прихильники Клінтон заклалися створити «Breitbart лівих», після чого поширилися нові ліберальні чутки, автори яких прагнули показати, чому кожен республіканський політик балансує на межі відставки і як кожен консервативний коментатор таємно працює на Кремль. Тим часом економіка дезінформації набувала сили. Вона ще покаже себе під час президентських виборів у Франції 2017 року, а незабаром сколихне й політику Німеччини, Іспанії та Італії.

Проблема не обмежувалася виборами. Мабуть, найбільш тривожний приклад – це Святвечір 2016-го, коли міністр оборони Пакистану Хаваджа Асіф прочитав брехливе повідомлення, що Ізраїль погрожує напасти на його країну, якщо та вторгнеться в Сирію. «Ми знищимо їх ядерним ударом», – нібито йшлося в повідомленні відставного ізраїльського міністра оборони. Асіф відреагував справжньою власною погрозою, твітнувши про готовність Пакистану вдарити ядерною зброєю по Ізраїлю у відповідь. На щастя, Різдво було врятоване, коли перше повідомлення викрили до ескалації кризи.

На жаль, не всі брехливі повідомлення розвінчували до того, як вони розпалювали справжні війни. У середині 2016 року протиборчі армії президента та віце-президента Південного Судану досягли непростого перемир’я після років громадянської війни. Однак, коли віце-президент зробив візит до президентського палацу, його речник опублікував у Facebook брехливе оновлення, нібито віце-президента заарештували. Прочитавши цей пост, розгнівані й важко озброєні люди віце-президента організували свій візит до палацу. Охоронці президента, своєю чергою, відкрили вогонь і розпалили низку протистоянь, що забрали понад 300 життів і повернули країну до конфлікту. Навіть коли обидві сторони заявили про припинення вогню, соцмережі продовжували підживлювати новий цикл міжконфесійного та етнічного насильства й підтримували його великими дозами ненависницьких висловлювань та брехливих звинувачень. Ті самі ехо-камери, що впливали на вибори, побачили, як протиборчі групи в суданському Facebook заявляють про неіснуючі атаки й надихають екстремістів з обох боків вчиняти справжні смертельні акти помсти. Поєднання вірусного обману та чиказької проблеми «кіберстрілянини» призвело до загальнонаціонального конфлікту.

Події в Південному Судані мали відлуння по всьому світу. В Індії у 2017 році заворушення виникли через фейкові історії, що їх проштовхував індійський еквівалент Breitbart. Побрехеньки породили новий раунд фейкових історій, що розпалили справжній цикл насильства. Того самого року в М’янмі хвиля чуток у Facebook допомогла розпалити геноцид проти мусульманської меншини рохінджа. Наступного року на Шрі-Ланці дикі (і вірусні) звинувачення у плануванні злочинної стерилізації людей призвели до того, що група розлючених буддистів спалила мусульманина живцем. «Мікроби наші, – офіційно пояснили шріланкійці релігійну напруженість своєї країни, – але розносить їх Facebook».

Чума дезінформації стала проблемою навіть для деяких найменш симпатичних груп світу. В Ель-Сальвадорі банда MS-13 зіткнулась із неочікуваною кризою після поширення брехливих історій, ніби її члени вбивають усіх білявок у легінсах (білявки та легінси були фірмовим знаком конкурентної банди Los Chirizos). «Ми категорично заперечуємо ці чутки», – йшлося в офіційній заяві банди. Злочинці засудили поширення повідомлень, що «лише створюють тривогу, збільшують страх і неспокій з-поміж бідного населення середмістя».

Навіть нерозкаяній варварській Ісламській Державі довелося стати жертвою брехливих заголовків. Коли ІДІЛ установила свій репресивний фундаменталістський уряд після захоплення Мосула, поширилися повідомлення, нібито організація примусово зробить «обрізання» 4 млн іракських жінок та дівчат. Новини про це публікували незліченну кількість разів. Пропагандисти та прихильники ІДІЛ обурювалися. Хоча вони залюбки проводили публічні відсікання голів та відновили розп’яття як форму покарання, жіночого «обрізання» в їхній практиці не було. Twitter-акаунт ІДІЛ, який з арабської перекладався як «Монстр», запропонував коротке спростування, засуджуючи фейкові новини й вимагаючи прибрати їх з медіа.

Лише протягом кількох років онлайн-дезінформація зросла від таблоїдної цікавинки до глобальної епідемії. Дев’яносто відсотків американців уважають, що вигадані новини заважають відрізняти правду від брехні. При цьому близько чверті американців визнають, що самі поширювали фейкові історії. Наприкінці 2015 року Washington Post тихенько згорнула