Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дарксіті 📚 - Українською

Читати книгу - "Дарксіті"

176
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дарксіті" автора Остап Соколюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 63
Перейти на сторінку:

Я уявляю затишний будинок на тихій вуличці. Невеличкі кав’ярні. Дітей, котрій бігають одне до одного на подвір’я гратись. Зовсім інше життя чекало там на мене.

— Я переспав із сестрою дружини… Повна фігня, правда? — каже мені пасажир.

— Ага, — відповідаю, не дивлячись, і вмикаю радіо.

«Я вкрав, я вбив, я переспала». Скільки бруду у людях. Дарксіті немов величезна соковижималка — чавить бруд із людей. Скільки років я пив його? Із задоволенням. Прицмокуючи, наповнював себе всім цим.

— Хочу виїхати із цього міста.

— Правда? Куди?

— У невеличке містечко, де мене ніхто не знатиме. Де можна буде почати життя спочатку. Де…

Що я буду там робити? У тому маленькому містечку, де люди часто ходять пішки на роботу. Я обов’язково займусь чимось іншим. Там уже не буде місця для Пола-таксиста. Не страшно — у своєму житті я працював багато де. І завжди давав собі раду.

— Рома, як там Майк?

— Вернувся. Ми трохи балакали. Я вибачився і він також.

Його голос звучить жвавіше. Я вирішив не розповідати йому про свою розмову із хлопцем.

— Хороші новини! Стався до нього м’якше — він все ж таки дитина, а ти дорослий.

— Та… Ти правий. Я маю подавати приклад.

Чому батьки ненавидять дітей? Тому що діти нестерпні. Тому що батьки — це також люди, а не боги. Всі ми робимо, що можемо із тим, що можемо.

Ліла намагалась мені зателефонувати. Коли я побачив її ім’я на екрані телефону, то переді мною немов відчинились двері у минуле. Що буває у таких випадках? Незграбна розмова, просякнута спільними теплими спогадами. Ностальгійна зустріч. І «останній» секс. Останній секс має тенденцію множитись і створювати постійний привід для зустрічей.

Я не підняв слухавку. Ні, Ліла, старого Пола більше не існує. Якщо б вона знову зателефонувала — я би відповів. Вирішив би, що це уже щось важливе. Але все обмежилось одним дзвінком. Моє минуле більше не наполягало.

— Кален, як у тебе справи?

— Уже краще. Пам’ятаєш, ти тоді запропонував гру говорити лише про приємне?

— Так.

— Поруч із тобою я постійно немов граю у цю гру. І це так… це наповнює мене щастям.

Ми сидимо у якісь пересічній кав’ярні, обнявшись, як двоє закоханих дурнів. Ми із Кален. Провадимо пустотливі балачки. І я так добре відчуваю це — поєднання. Тепло тіл, дотики, думки, що прагнуть у одному напрямку. «Геть із Дарксіті!» Ми спланували нашу втечу. Немов два змовника. Немов співкамерники у тюрмі, що роками копали тунель.

— Ти також наповнюєш мене щастям, — цілую жінку у губи.

— Що будете замовляти? — питає офіціантка.

— Два лате, — кажу.

— І щось солодке. Два великих макаруни!

— Добре. Зараз принесу.

Офіціантка йде.

— Солодке? Ти уже не на дієті?

— Ні. У мене є хлопець і тепер я не слідкую за фігурою. І скоро стану товстою коровою! — грайливо каже Кален, і ми регочемо.

Більше ніякої ізоляції — лише поєднання!

— Мені так подобаються місця, куди ти мене водиш, — каже вона, розглядаючись.

— Думаєш, я колись тут був? Це вперше.

— Тоді нам щастить.

— Нам неймовірно щастить!

Яка несамовита радість наповнює моє тіло… Аж не віриться, що таке можливе.

— Пол, я готова.

— До чого?

— Готова їхати звідси.

Вона зиркає по боках і починає шепотіти мені на вухо:

— Я назбирала нормальну суму. Ніколи не тратила ні на плаття собі, ні на дорогі телефони. Я думала про майбутнє. І от воно настало.

— Я також назбирав грошей. Таємно відкладав на весілля із колишньою дівчиною, але вона мене кинула, так і не дізнавшись.

Кален зазирає мені в очі. На її губах грає посмішка:

— Деяким поганим людям треба подякувати. За те, що вони зробили нас кращими і вчасно пішли із нашого життя. То що нас ще тут тримає?

Я зам’явся.

— А як твоя робота?

— Я нічого не скажу. Боюсь, щоб мене не спробували шантажувати чи переслідувати. Ми просто зберемось і поїдемо. Коли мене почнуть шукати — ми уже будемо далеко.

— Зрозумів. Є одне «але».

Вона нахмурилась.

1 ... 41 42 43 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дарксіті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дарксіті"