Читати книгу - "Річки Лондона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Якщо хочете, я можу дати вам номер свого начальника, — сказав я. Зазвичай це спрацьовує, бо лінь представників громадськості сильніша за їхню недовіру.
— Ви прийшли через те, що трапилося в лікарні? — спитала жінка.
— Так, — полегшено відповів я. — Саме тому.
— Але Еріка немає вдома, — сказала вона. — Ви розминулися з ним. Він п'ятнадцять хвилин тому пішов.
«Авжеж, — подумав я, — і тепер він майже напевне менше, ніж у п'ятистах метрах від того місця, звідки ми з Беверлі приїхали».
— Ви знаєте, куди він пішов?
— А чому ви про це питаєте?
— Ми вважаємо, що вийшли на слід того чоловіка, що вдарив його, — сказав я. — Нам треба, щоб доктор Фремлайн підтвердив деякі деталі. Якщо ми зробимо це швидко, буде шанс заарештувати винного ще сьогодні.
Це справило на неї враження, і ми отримали не тільки назву гастропаба, до якого пішов доктор Фремлайн, а ще й номер його мобільного. Коли я йшов назад до машини, Беверлі бігла підтюпцем, щоб не відставати.
— Чому ти так поспішаєш? — спитала вона, коли ми сідали в машину.
— Я знаю цей паб, — сказав я. — Він на розі Ніл-Стріт і Шелтон-Стріт, — я поїхав раніше, ніж Беверлі встигла пристебнутися. — Напроти того місця є пішохідний майданчик біля магазина «Urban Outfitters».
— «Urban Outfitters»? — перепитала Беверлі. — То ось звідки в тебе сорочка «Dr Denim».
— Ні, мені її мама купила, — сказав я.
— Ти вважаєш, що це не так соромно?
Я втопив педаль, наскільки це взагалі можливо у випадку десятилітнього «Форд-Ескорт», і промчав кілька світлофорів на червоне світло. Позаду почувся незадоволений крик.
— У тому місці часто тусуються велокур'єри, — сказав я. — Там багато пабів і кав'ярень, а ще звідти близько до більшості їхніх клієнтів.
По вітровому склу почав ляпати дощ, і я був змушений сповільнитися — дорога ставала ковзкою. Скільки часу треба докторові Фремлайну, щоб доїхати до Ковент-Ґарден громадським транспортом? Не менше, ніж година, але стартував він раніше, а йшлося про Лондон, в якому їздити на метро часто було швидше, ніж на авто.
— Зателефонуй докторові Фремлайну, — сказав я Беверлі.
Вона буркнула, набрала номер, послухала й сказала:
— Автовідповідач. Напевно, він під землею.
Я назвав їй номер Леслі.
— Не забувай, — сказала дівчина, — за ці розмови платитимеш ти.
— Авжеж, — сказав я.
Беверлі притулила телефон до мого вуха, щоб я міг тримати кермо обома руками. Коли Леслі відповіла, я почув фоном гомін у відділку Белгравія — справжню поліцейську роботу.
— Що трапилося з твоїм телефоном? — спитала вона. — Я весь ранок намагалася додзвонитися.
— Зламав його магією, — відповів я. — До речі, замов мені еїрвейв.
«Еїрвейв» — назва суперсучасної цифрової рації для копів.
— Хіба ти не можеш отримати його у своєму відділку? — спитала вона.
— Жартуєш? — відповів я. — Думаю, Найтінґейл ще не знає, що таке еїрвейв. Або хоча б що таке рація. Думаю, він навіть телефоном ще не дуже впевнено користується.
Вона погодилася зустріти нас на Ніл-Стріт.
Коли ми повзли пішохідним відтинком Ерлгем-стріт, дощ лив уже як з відра. Я зупинив машину на розі, звідки було добре видно і паб, і місце тусовки велокур'єрів. Потім залишив Беверлі в машині, а сам пішов заглянути в паб. Там було пусто; доктор Фремлайн ще не прийшов.
Коли я повернувся в машину, моє волосся геть намокло, але в торбі був рушник, тож я зміг витертися майже насухо. Беверлі це чимось розсмішило.
— Дай-но я це зроблю, — сказала вона.
Я дав їй рушник, і вона нахилилася й почала терти ним мою голову. Одна з її грудей тиснула на моє плече, і я був змушений опиратися бажанню обняти її талію. Дівчина чесала пальцями моє волосся.
— Ти його хоч коли-небудь розчісуєш? — спитала вона.
— Навіщо стільки часу витрачати? — сказав я. — Просто збриваю його повністю кожної весни.
Вона провела долонею по моїй голові й зупинила її на потилиці. Я відчув її дихання близько, на своєму вусі.
— То в тобі анічогісінько від твого батька? — Беверлі сіла на своє місце й відкинула рушник на заднє сидіння. — Твоя мама, мабуть, була розчарована. Вона майже напевно сподівалася, що ти носитимеш великі кучері.
— Могло бути й гірше, — сказав я. — Якби я народився дівчинкою.
Беверлі несвідомо торкнулася власного волосся, яке було випрямлене й розділене проділом, а по боках опускалося на плечі.
— Ти навіть уявити не можеш, наскільки це складно, — сказала вона. — І саме тому тобі мене туди не витягти, — вона кивнула на вулицю, яку заливало дощем.
— Якщо ти вважаєшся богинею…
— Оріша, — сказала Беверлі. — Ми Оріша. Не духи місця, а Оріша.
— Чому ти не можеш вплинути на погоду? — спитав я.
— По-перше, — нарочито повільно сказала вона, — погода — не забавка. А по-друге, це північний Лондон, володіння моїх старших сестер.
Колись я бачив карту річок
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Річки Лондона», після закриття браузера.