Читати книгу - "Бомбардир"

Я ледь дочекався, доки шеф насолодиться щотижневими різками для персоналу й закриє посиденьки. Під завісу він обізвав колег безглуздими пожирачами фонду зарплати, і ті з полегшенням рвонули всією юрбою до курилки. Ми залишилися вдвох у кімнаті.

– Господи, і звідки вони взялися на мою голову? – стражденно вигукнув шеф.– Де були мої очі? А я ж, Петровичу, колись мріяв сформувати команду талановитих однодумців, з якими можна створити по-справжньому сучасне спортивне видання! Коли нарешті в цій країні люди навчаться працювати не на половину сили?

– По-моєму, ти їх недооцінюєш,– обережно зауважив я.

– А ти – переоцінюєш! – миттю огризнувся головред.– Думок – нуль, оригінальних рішень – нуль! Давай по-чесному: насправді всю цю «Територію» ми з тобою тягнемо на власному горбі. Кому сьогодні, за наявності Інтернету, потрібні всі ці публікації, де вісімдесят відсотків місця займають статистика й склади команд? Хто цим цікавиться, крім кінчених маніяків від футболу? Де дух конкуренції, де аналіз? Чому ніхто не хоче сперечатися, доводити, що ми з тобою – дві старі калоші, чия писанина нікому не потрібна? І ти красень – усю планівку просидів з таким виглядом, наче мокрих газет наївся…

Звернути його з цієї колії було непросто, і я перебив прямим запитанням:

– Слухай, що тобі відомо про Андрія Черниша?

– Черниш, Черниш…– не відразу в’їхав шеф.– Це агент, чи що?

– Саме він.

– Дещо відомо. А навіщо тобі?

– Дивно поводиться людина. Буквально трясеться над своїм підопічним – Гайдуком. Щоб ніхто ні слова зайвого. У чому річ, по-твоєму?

– Певно, готує трансфер,– знизав плечима шеф.– Розраховує на великий прибуток. От і боїться, що все зірветься через якусь дурницю. Цілком логічно.

– Павличу, ти ж у нас ходячий архів. Будь другом, поділись інформацією. Особисте прохання.

– Не бачиш – у мене стрес?! – гаркнув шеф.– А ти тут зі своїм Чернишем… Перекурити треба. Ходімо на вулицю, там і поговоримо… До речі – кава з тебе.

– Само собою.

Першу цигарку шеф викурив швидко й жадібно. Запив двома великими ковтками кави з пластикового стакана й відразу, але вже вальяжніше прикурив наступну.

– Поїхали,– благословив він.– Питай.

– Давай усе підряд. Хто, звідки, з ким, чому.

Він покрутив головою, зміряв мене підозріливим поглядом і сказав:

– А що в ньому такого особливого? Ну, ліцензований спортивний агент ФІФА13 з 2008-го. У футбол на професійному рівні ніколи не грав. Щоправда, одного разу – давно це було – на якомусь прийомі сильно перебрав і повідав, що замолоду займався у футбольній школі «Дніпра», нібито подавав надії. Думаю, це брехня, він узагалі любить туману напустити. Кажуть, боксом теж займався. Про успіхи ані звуку, але морди, мабуть, бити навчився. Тут саме дев’яності наспіли, а в той час таким навичкам ціни не було. Його підібрали серйозні дядьки, опинився на гребені…

– Рекет?

– Не знаю, не уточнював. Швидше за все. Потім спеціалізувався на металі.

– Пиляв, чи що? – я мимоволі згадав пригоди юного Гайдука й Іванцова і пирхнув.

Шеф не в’їхав, здивовано глянув з-під окулярів.

– Ні, торгував. Підняв на цій справі нічогенький капітал. Став солідним підприємцем, усе як годиться. Вчасно легалізував бандитські гроші, знайшов бізнес-партнерів серед колишніх функціонерів федерації. Зрозуміло – зв’язки, міжсобойчики. На якомусь банкеті посперечався з одним – мовляв, чого пишаєтесь, я теж дещо можу у футбольному менеджменті. З нього тоді посміялись, а Черниша це сильно зачепило. Почав він із дитячої футбольної секції, яку відвідував його син. Уклав гроші, жорстко відстежував кожну копійку, щоб не розікрали, організував процес: збори біля моря, майстер-класи від найкращих футболістів. Навіть возив пацанів у Європу на турніри.

Але незабаром стало зрозуміло – настав час рухатися далі. Подався до тих самих футбольних бонз – а ті порадили йому звернути увагу на мелітопольський «Маяк». Клуб був у той час на останньому подихові – ані інвестицій, ані власної інфраструктури, ані розумного менеджменту. Дрімучий совок, одним словом…

Ну, Черниш, тільки-но розібрався, що до чого, моментально зорієнтувався й почав діяти. Розшукав давнього знайомого авторитета. Той уже відійшов від справ, нудьгував, і Черниш переконав його на старості завести собі іграшку. У «Маяка» з’явилися гроші, а Черниш, якому авторитет довіряв, був поставлений при них «смотрящим», тобто, в загальноприйнятій термінології, віце-президентом клубу. Отоді він і розвернувся. Жорстко кермував клубом і себе не забував. Досвід став у пригоді: «Маяк» моментально обріс купою дрібних фірм-прокладок, що фактично належали Чернишеві. Збори, перельоти, готелі на час виїзних матчів, забезпечення тренувального процесу – усе це за гроші власника клубу забезпечували за завищеними цінами фірми Черниша. Мутив він і з гравцями: наприклад, підписував вільного агента14, переказував йому серйозні підйомні – скажімо, тисяч п’ятдесят, для Першої ліги гроші дуже великі,– але сам футболіст одержував десятку зеленню, не більше, решта йшла в кишеню Чернишеві. Те саме і з зарплатами: у контрактах одні цифри, а фактично зовсім інші. При цьому Черниш примудрявся зберігати баланс – усі в нього були задоволені, і за два роки роботи він жодного разу не проколовся, ще й привів до клубу чи не два десятки досить перспективних гравців. Зрозуміло, на своїх умовах…

– Добре,– буркнув я.– Це зрозуміло. А куди дивився власник клубу?

– Ти далі слухай! – відмахнувся шеф.– От за такою схемою «Маяк» і існував. Що стосується власника, цього самого авторитета, то він тільки разів три-чотири на рік наїжджав – подивитися домашні матчі. Для цих випадків Черниш збудував на стадіоні колосальну VIP-ложу, і кожні такі відвідини перетворив на справжній цирк: офіціанти метушаться, фуршет, як у британської королеви, хмара преси, місцева еліта ручку тисне господареві, підлещується: мовляв, дякуємо за відродження футболу в місті. Той гріється в променях слави й не особливо цікавиться балансом і кошторисами. Є ж факти: «Маяк» рівненько йде в чемпіонаті, гравці грають, перемоги трапляються, хай