Читати книгу - "Все буде добре"

– Ні, тоді нічого. Не передавайте нічого, – відповів голос і поклав слухавку.

Марія ще раз знизала плечима й поставила телефон на місце. Повернулась до дзеркала, підвела губи й завмерла. Дивна підозра зашкреблась усередині. Жінка взяла в руки мобільний і відкрила контакти. Останній дзвінок. «Катерина». Жодного опису. Жодної фотографії на дзвінку. Журнал дзвінків. Попередній виклик – два місяці тому. Добре, а якщо іншим шляхом?

Останнє повідомлення стосувалось перевезення. Ще два про погашення кредитної заборгованості. Ще одне про перевезення. Одне «Дякую» від Сергія. О, а от і Катерина. «Коли будеш удома?» – три дні тому. Ще одне: «На 14.00 завтра біля складу» від Сергія О. Далі «Завтра» від Катерини. «Ні, не потрібно» від неї ж. І «Люблю тебе»…

Ого! Марія присіла. Це вже цікавіше. Це вже… неприємно? Ревність із домішкою злості завирували всередині. Вона прогортала далі. Повідомлення Катерини почастішали: ось три підряд, ось іще парочка, а тут – ціла любовна переписка. У надісланих було порожньо (не стояло автозбереження або Антон видаляв надіслане цілеспрямовано), зате все можна було зрозуміти з отриманих.

В Антона була ще одна жінка. Хоча ні. Цією «ще однією» була вона сама. Марія нервово усміхнулась. Сама того не знаючи, вона влізла в коханки до чоловіка, від якого хоче втекти. Який каже, що кохає її, але одночасно любить іще когось. Який намагається задушити своєю любов’ю, але в самого вірності ні на грам. Це так… не схоже на того простого Антона, якого вона знала. Цей став… складнішим чи що.

Два рухи – і вхідний виклик видалено. Телефон знову опинився на місці, а Марія повернулась до дзеркала та зловила відображення свого розгубленого погляду. Вона вже не раз була коханкою, інколи їй відводили роль коханої, але тут… Хтось посмів покласти око на її обранця? Губи вигнулись у багатообіцяючій посмішці. Що ж, глянемо, яка жінка буде гідною цього чоловіка.

Сонце сховалося за дахами будинків. Вони стояли на вулиці і все ніяк не могли випустити одне одного з обіймів.

– Як-то кажуть, з вами добре, але робота дістала, – кивнув Антон, ніжно проводячи рукою по щоці Марії.

Жінка міцно притиснулась до нього й поцілувала.

– Ого, жінко, що з тобою? – здивувався Антон, коли знову зміг дихати.

– Я казала, що люблю тебе? – запитала Марія, глибше кутаючись у теплі обійми.

– Не пам’ятаю, може, і було таке…

– Значить, не заслужив, дурню! – жінка жартівливо вдарила його в плече, але з обіймів не втекла.

– Що дурень, то дурень, – усміхнувся чоловік і глянув на годинник. – Але безробітним дурнем я бути точно не хочу. Мушу бігти.

Він міцно поцілував Марію та заскочив в автобус, що саме проїжджав повз. Жінка провела його задумливим поглядом. Кажуть, якщо кожного дня усміхатися своєму відображенню в дзеркалі, то з часом дійсно почнеш відчувати себе щасливим. От тільки чи буде це справжнім щастям? З роздумів жінку вивів телефонний дзвінок. Марія роздратовано глянула на екран і здивувалась. Телефонував «Олександр».

– Алло.

– Привіт. Як ти?

– Дякую, добре.

– Як день?

– Достатньо продуктивно, – Марія зіщулились. Холоднішало, і в одній кофтинці їй було не зовсім комфортно. – Зустрілась із двома друзями, вони запропонували мені роботу. Тож, можливо, скоро стану самостійною жінкою та перестану сидіти на твоїй шиї, – засміялась.

Сашко засміявся у відповідь.

– Ти достатньо тендітна для моєї шиї, тому не переймайся. Але я радий, що все гаразд. Тебе сьогодні чекати?

– М-м-м… так. Я зараз завершу свої справи та приїду.

– Добре. Сподіваюся, ти голодна. Я замовив столик у ресторані.

– О Боже, я дуже сподіваюсь, що це ти такої високої думки про «МакДональдс». Бо я не витримаю ще одного виходу в богемний світ. Я би зараз з’їла якоїсь звичайної паскудної їжі, а не цих вишуканих низькокалорійних страв.

Він засміявся.

– Добре, добре, щось придумаємо. Я знаю одну хорошу бургерну. Тебе забрати?

– Ні-ні, я недалеко. Скоро буду. Давай, па, – вона поклала слухавку.

Швидко скочити в душ, змити запах Антона, одягнути щось із тих речей, які він їй подарував, підібрати прикраси, а ще… Мозок Марії перейшов у робочий режим, і жінка зникла в готелі, не звернувши увагу на автомобіль, припаркований на іншому боці вулиці.

– Ви самі все бачили.

Сашко відклав телефон і задумливо постукав пальцем по склу.

– І як довго тривають ці… стосунки?

– Місяць точно. Можливо, довше, – відповів Віталік.

– Вони разом?

– Офіційно – ні. Цього чоловіка, – Віталік підглянув у теку на колінах, – звуть Антон Шуацу. Він проживає в громадянському шлюбі. З Марією в нього… вільні стосунки.

– Зрозуміло, – Олександр пошкріб автомобільне скло.

І раптом так захотілося, щоб містом пройшовся дощ, щоб краплі стукотіли по даху автомобіля, заглушаючи думки, та стікали склом униз, змиваючи сумніви. Але синоптики невчасно передавали потепління й жодних опадів.

– Будуть якісь вказівки? – порушив мовчанку Віталік. Чоловік заперечливо похитав головою.

– Усе залишається, як було. Нічого не змінилось. За Марію відповідаєш головою. Особливо коли мене немає. І сьогодні нічого не трапилось, ясно?

Віталік кивнув.