Читати книгу - "Все буде добре"

Жінка покрутила головою. Готельний номер зараз нагадував її квартиру – такий же безлад, який вона гордо іменувала творчим хаосом. Як-то кажуть, усе своє ми завжди беремо із собою. Саме тому не можна втекти від минулого, допоки міцно тримаємо його в руці. Марія скоса глянула на маленьку «Збірку східних мудрощів». Це підтвердило, звідки в неї що не думка – то перлина. Але не пояснило, що вона робить у якомусь номері…

Проводка. У її квартирі згоріла проводка. І після другої пляшки, поки майстри щось там крутили, Марія раптом вирішила, що це знак, і що зі своїм життям потрібно нарешті щось робити. Вона зібрала речі (усе, що помістилось у дамську сумочку, – а помістилось там до біса багато), залишила майстрам недопиту пляшку мускату й рушила – не важливо, куди, а важливо, від кого. Від усього довбаного світу! І от, оглядаючи кімнату, підсумувала: утекла. Ще б знати, куди.

Телефон знову задзвонив. Цього разу Марія свідомо кинула його під подушку, а себе змусила збирати залишки одягу. Бо одне вона пам’ятала точно: у свій алкотріп[23] новим життям вона вирушала із сорока гривнями в гаманці. І цього явно замало на такий номер. Якщо не вона, значить, їй! Твереза Марія не хотіла знати, хто і навіщо зняв їй номер, і що п’яна вона за це зробила. А значить, час забиратися. Вона накинула на себе одяг, позапихала речі в сумочку (дивно: не всі речі, які вона брала, цього разу помістилися назад) і вийшла в коридор. Причинила за собою двері й рушила до ліфта. Її заспаний мозок уже майже вибудував ідеальний план утечі. Непомітно покинути готель, приїхати в центр, випити пива – а там видно буде. Але, як каже «Збірка східних мудрощів», від долі не втечеш. Від долі – і від Антона.

– Дивіться, хто прокинувся, – усміхнувся чоловік, виходячи з ліфта з двома пакетами в руках.

– Не прокинувся, а швидше повстав із мертвих, – буркнула Марія.

– Отже, усе погане вже трапилось. Решта дня буде однозначно кращою! – Антон обійняв жінку та плавно повів її подалі від ліфта. Подалі від супротиву.

– Ти вже щось обідала? – запитав, коли вони опинились у номері.

– Обід? Я ще й до сніданку не готова.

– Я десь так і думав, тому заскочив у «Челентано» та захопив щось на перекус, – Антон підморгнув і почав викладати з целофанових пакетів дві піци, сік, контейнер із салатом та два стаканчики морозива.

– Отже, – мовив він, коли їжа перейшла на стіл, – сьогодні на пізній сніданок у нас дві піци: одна з анчоусами, інша з грибами, – салат олів’є класичний, сік яблучний майже натуральний і морозиво пломбір у шоколаді, як ти любиш.

– Серйозно? – Марія схопила смаколик і почала розглядати упаковку. – Ти досі пам’ятаєш, яке я люблю морозиво?

– Ой, та в дитинстві ти могла його ящиками їсти, а потім кашляти все літо. Таке не забувається, – усміхнувся Антон. – Та й зрештою, хіба це так давно було? Якихось років десять назад. Ну, може, двадцять. Майже що вчора.

Марія засміялась.

– Ну так, час летить швидко.

– Але не настільки швидко, як я з’їм свою піцу й понадкушую твою.

– Це ми ще подивимось!

Вони зі сміхом накинулись на їжу. Марія спершу маніпулювала пластиковим ножем і виделкою, однак швидко відкинула їх і почала їсти руками, як це робив Антон. Із піцою було покінчено за лічені хвилини, салат зник слідом, а на морозиві Марія взяла реванш, і поки чоловік прикидав, з якої сторони підійти до свого стаканчика, вона буквально проковтнула крижану насолоду.

Це було приємно – отак згадати старі часи. Коли можна було просто насолоджуватись життям, усім тим, що відбувалося навколо, без зайвих думок, без обов’язків, без тягучого розуміння невідворотності часу. Просто дуркувати, не боячись осуду чи звинувачень. Чи повернуться колись старі часи? Чи повернуться колись старі люди? Напевно, що ні. Але так хотілося б.

– Гаразд, а тепер займемось розподілом праці, – піднявся Антон, покінчивши зі своїм морозивом. – Я йду в душ, а ти миєш посуд.

– Я щось не дуже зрозуміла суті цього розподілу…

– Там усе чітко. А головне – чесно. Скоро буду, – і Антон зник у ванній.

Марія усміхнулась. Він умів бути нелогічним, її Антон. Колись це просто виводило її з себе. Ляпнути якусь дурню, зобов’язати до чогось – і зникнути, залишивши в роздумах. Це було в його стилі. Було. Колись. Марія зібрала все сміття, скинула в один пакет і виставила його в коридор. Здається, так роблять у готелях, ні? Зрештою, який посуд, так і помила.

Жінка повернулась у кімнату, оглянула безлад навколо й сіла біля дзеркала. На прибирання в будь-якому разі не було ні часу, ні бажання, а ранково-обідній мейкап вона ще не встигла зробити. А це непорядок! Тому в руці з’явилась косметичка, і Марія почала ретельно підмальовувати очі. Від цієї справи її й відірвав телефон. Та що ж їм так свербить? Цього разу Марія швидше знайшла джерело настирливого звуку, але це був не її мобільний. Дзвонили Антону. На дисплеї висвітлило: «Катерина». Марія знизала плечима й підняла трубку.

– Слухаю.

У трубці панувала тиша.

– Слухаю, – трохи невдоволено повторила Марія.

– А… Антона можна? – одізвався непевний жіночий голос.

– Антон зараз не може підійти до телефону. Він у ванній. Йому щось передати? – удавано-офіційно відповіла Марія й усміхнулась: їй треба було працювати секретаркою.