Читати книгу - "Доки смерть не розлучить нас"

– Прощавай, моя рідна земле, – тихо прошепотів я потрісканими губами. – Прощавайте, мої рідні і друзі. Дай, Боже, колись побачитись…

У дитинстві я якось їздив з батьком на цегельню. Для хутірського хлопчика тут все було цікаве: як роблять з глини глевкі бруски, засовують у здоровенну піч і виймають готову цеглу, гарячу і підпалену, наче тільки-но спечений хліб. Та найбільше мене вразили коні, котрі місили глину, майже безупинно ходячи по колу. Вони були понурими, з зашореними очима, аби бачити лише витоптану копитами круглу доріжку, яку день у день вони проходили тисячі, мільйони разів. Коні з цегельні були радше схожі на механічні іграшки, ніж на живих тварин. Мені, десятирічному, було їх страшенно шкода. І я вирішив тоді, що коли виросту, то придумаю якийсь пристрій, котрий зможе замінити на цегельнях таких коней.

Тепер, відбуваючи тяжку каторжну повинність на одній з шахт Рурського вугільного басейну, я сам собі нагадував ту коняку з цегельні. Вже більше двох років кожного ранку з такими ж, як і сам, в’язнями я спускався у глибоку шахту і до вечора тягав там вагонетки з вугіллям. Це повторювалось щодня за тим самим маршрутом і нічим не відрізнялось від ходіння коня, який місить глину, по колу. Від такої одноманітної важкої праці можна було збожеволіти. Або просто втратити здатність мислити, ставши людиною-механізмом. Від того й іншого мене рятували пісні і… креслення. Співати в таборі чи тим паче в шахті було неможливо під страхом смерті. І я навчився це робити подумки. Я мав чудову пам’ять і знав добру сотню українських пісень, серед них і майже всі відомі пісні січових стрільців. З них я починав свій важкий робочий день, ними і закінчував. Свою улюблену «Гей, там на горі, Січ іде…!» я подумки наспівував, коли було особливо нестерпно. І пісня допомагала вижити, рятувала від зневіри, як навчена мамою молитва на ніч. А креслення живили мій інтелект, не давали занепасти творчій думці майбутнього архітектора. Я креслив свої проекти на піску чи на вугільній пилюці, використовуючи кожну вільну хвилину. Малював і тут-таки стирав, аби не побачили наглядачі. Сприйняте візуально креслення врізалось у пам’ять, наче викарбовувалось у мозку, назавжди. Це неймовірно тішило мене, і вечорами в бараку я міг довго «перегортати» в голові ці свої креслення, насолоджуючись роботою винахідницької думки.

Напередодні того дня, коли наш табір звільнили від есесівців американські вояки, мені приснився сон.

Снилось мені, що я виходжу із батьківського лісу і бачу, що назустріч по полю йде дівчина у вишитій сорочці і вінку. Дівчина незнайома і нетутешня. Спочатку мені здалося, що то Люба Пєвцова: таке ж смагляве обличчя, рівний ніс і великі очі. Та коли дівчина наблизилась, я зрозумів, що це не Люба. Ледь помітна посмішка блукала на вродливому обличчі незнайомки, а від неї самої на мене раптом ніби повіяло добротою і спокоєм.

– Здрастуй, Володю, – тихим ніжним голосом мовила дівчина, простягаючи вперед обидві руки. – Ходімо зі мною, любий…

Я хотів підійти до дівчини, та вона почала потроху віддалятись, ніби манячи мене за собою. Я кинувся вперед, намагаючись її наздогнати, і прокинувся. Табір був сповнений гуркотом військової техніки.

Усі ці безкінечні дні і місяці, які я провів у німецькому таборі на рурській шахті, були сповнені болючих спогадів про зраду і загибель побратимів. Я молив Бога, щоб вижити, повернутись у рідний край і боротися з ворогами. Я не знав, хто перемагає у цій війні, хоча з деяких ознак поведінки і розмов наглядачів розумів, що справи в окупантів складаються кепсько. Я був реалістом, тому добре усвідомлював, що коли совєти переможуть, то вдома на мене чекає те ж саме, що і в німецькому концтаборі. Якщо не гірше. Та я був впевнений в тому, що мої побратими будуть боротись з совєтами так само, як боролись з гітлерівцями, і усією душею прагнув долучитись до цієї боротьби.

Американці привезли в табір продукти й одежу. Полоненим сказали, що ближчим часом їх усіх заберуть у табір для інтернованих, який уже готують для осіб, звільнених з німецького полону, під Ессеном.

Перед тим як нас мали відправляти в табір для інтернованих, мені вдалось поспілкуватись з американським офіцером, котрий керував перевезенням в’язнів. Плутаючи німецькі й англійські слова, я запитав офіцера, чи буде у таких, як ми, можливість повернутись на Батьківщину.

Цибатий американець терпляче вислухав мене і так само терпляче почав пояснювати:

– Така можливість буде надана усім полоненим з Радянського Союзу. Та я би вам не радив повертатись додому. Як я зрозумів, ви з Західної України, були зв’язані з Українською повстанською армією. Згідно з умовами союзників, такі колишні в’язні можуть вибирати для проживання будь-яку країну з тих, які входять у антигітлерівську коаліцію. А в Радянському Союзі на вас чекає тюрма чи концентраційний табір.

Я відчував себе маленьким самотнім острівцем, загубленим серед океану розкиданих війною по світу людських доль. Як би мені знадобилась зараз батькова порада, підтримка друзів і побратимів! Та я залишився сам у чужій країні на роздоріжжі власної долі. І мав покладатись тепер лише на себе.