Читати книгу - "Перли і свині"

не вставляли клепки кийками. До цього не доходило. Але ми переглянулися з Мусієм і замовили цілу гору аміачної селітри. Абрахам Лі купився на це, не знаючи навіть, що це за штука. Коли злетіла у повітря більша частина його храму від дріб’язкових пари кульок вибухівки, Абрахам Лі дременув зі свитою на острови, щоб пересидіти, але вчасно схаменувся, повернувся назад і попросив пробачення за своє свинське поводження з нами. Він стояв і горлопанив через голови цілої роти солдат. Ми не погодилися ні на які умови і сказали, що вибухівки у нас досить, щоб знести всю Панагію. Ми бажаємо працювати на волі і жити поближче до драконів.

– Фі, вони ж смердять, – сказав на це філософськи Кау-Кау.

Тоді Абрахам Лі сказав, що не відпустить ані Рити, ані Грей. Мені наплювати вже на все, я просто підірву Панагію і покладу цьому божевіллю кінець. Йому таки вдалося мене злапати вночі, а Мусій зник, прихопивши добрячий кошик аміачної селітри, електродів і всілякого причандалля. Я знав, що він подався до драконів і мене не полишить у біді. Хоча хто його знає? Мені таки дали волю, а Ізраїль Бек давно перестав облизуватися на мою Риту; принцеса тримала його під каблуком. Боба Аскарида зараз займала лише війна. Він марив нею до білої гарячки. Більше, ніж мастурбацією і запиханням дрючка в задній прохід. Я майстрував такі-сякі самостріли, абрахамівці виловлювали шпигів і вішали вдень на мурі, й обидві команди з реготом управлялися по мертвяках у стрільбі. Потім затишшя. Настало перемир’я. Мусій не з’явився, а на мене упав знову гриз Зеленої Квітки. Всі бажали на той бік прихопити щонайбільше скарбу. Тепер я з динозаврами-ученими засів за папери і чорнило. Динозаври не знали нічого, так само як і я, і ловили роздвоєним язиком велетенських мух, таким робом полуднуючи. У мене знову настали чисті дні. Ентузіазм зруйнує планету. Дайте тільки стимул. Рита і Грей були моїм життям. Але одного дня…

Але одного дня, як у всіх паскудних романах, я прийшов і застав Риту в сльозах. Грей пропала. Абрахам Лі божився, всі клялися, що до цього вони не причетні. Налаштували в погоню хортів-динозаврів, тих же троодонів, цілу зграю. Кмітливих, хитрих і підступних. Вони перерізали ледь не всю Панагію, але малу так і не знайшли. Я впав у дику депресію, дивився годинами, як сідає сонце за Панагією, як голубіє роса на світанку, падав, втрачаючи свідомість від прямовисного сонця, до солі, до крихти розжовував зуби, але так і не міг вийти з цього дикого ступору. Руки механічно робили проекти, з них – механічні брякала, що несли смерть і розруху. Рита замкнулася в собі, як змикаються кола свинцевих листопадових вод. До неї не можна було підступитися. І чим далі, тим гірше. Наші сили і наше кохання танули, як тоне голка, упущена у воду, а великі незграбні пальці намагаються її підхопити у склянці чистої води. Я, чесно кажучи, сам бачив Риту як крізь туман. Ми спали в різних кутках, їли кожен зі свого посуду; ми забували вітатися, а ходили по Панагії двома маніяками, під веселе гигикання динозаврів. Хлопчаки обкидали нас баговинням, тухлими яйцями, господині плювали, а ми мовчки тягли своє горе, хто куди міг. Нарешті я сказав:

– Будемо тікати, інакше ми не знайдемо Грей.

Рита відмахнулася рукою, як від набридливої сонячної тіні. І все продовжувалося далі. По колу, по колу, по колу, по колу там, звідки немає початку і вороття, а є одна досконалість смерті. Ніхто зараз нікому не заважав і не був потрібним. Нікому не було ніякого задоволення робити добре одне одному. Тільки не вистачало комусь могутньому, як Тінь, сказати: «Убий!», і ми, не вагаючись, повбивали б одне одного. Ми втратили віру, віру у все, що рухалося, у все те, що, гарне, чекало нас попереду, все, що приводило наші нікчемні механізмики у життєздатні фігури нашого з нею людського карнавалу. Її сумні котячі – ні, кошенячі – очі оберталися до мене, наче хотіли щось сказати, а потім голова падала на плече, і Рита тихо-тихо плакала. Маленькі дракончики в жалобі жалили надокучливих мух, що витали навколо хатини, лизали її руки язиками, але вона лишалася до всього байдужою. Я потопив себе в роботі, а вона стала пропадати в шинках, де п’яні динозаври за порцію хрум-хруму могли відтрахати по повній програмі. Любов з’єднала нас, а зараз вона пропала разом з маленьким теплим клубочком Грей.

А над Панагією зашастали дракони. Вони обсмалювали оранжевими язиками полум’я стіни піраміди, комусь грозилися, а потім летіли собі далі. Зараз я стовідсотково знав, що Грей жива і вона у драконів разом з Мусієм. Рита повз вуха пропустила цю новину, продовжуючи мляво возити ганчіркою по столу. Мене більше нічого не тримало. Я подався до Кау-Кау і попросив у нього упряж для подорожі. Він глянув на мене своїми сором’язливими волошковими очима і сказав філософськи:

– Таємниця.

Як мандрівника підтримував вітер допомоги у спину, так і я відчув Ритине дихання, воно проходило крізь мене, як сталь крізь шовк, і до мене повернувся сум, і сльози самотності і скорботи полилися з моїх очей. Десь за десять кілометрів до океану, коли я почув його ревіння, я відпустив тварин назад, побоюючись помсти їхніх сородичів.

Океан крутило мідною тарілкою. Гудів у скелях вітер, і дурні іхтіозаври били крилами. Я йшов по запаху, але поки що, окрім гнилісного духу океану, мій ніс не чув нічого. Від фіолетового мороку, паркого повітря, нестачі кисню я взагалі вибився із сил. І я втратив свідомість, відчуваючи, що перед цим надзюрив у штани. Коли я прокинувся від дикого реготу і ядучого смороду, то зрозумів, у чиїй компанії я опинився. Вони тицяли у мене своїми ратицями і реготали:

– Диви, живий, ги-ги-ги… А ми думали, не прийдеш…

– До твого чорного двоногого ми хотіли дістатися, але