Читати книгу - "Святослав"

Потім Сварг заходився ставити домниці. Ніхто, крім нього, не знав тепер, як викладати зводи, робити верх, бити внизу парні[63], перемішувати шари вугілля й руди. Та й сам Сварг не міг з дитячих років цього пам’ятати. Але немарно бував він у Києві, придивлявся до роботи спритних київських кузнеців.

Тепер йому знадобився й ліс, що ріс біля самої хижі. Разом з людьми він звалив чимало дубів, напалив вугілля.

В одну з ночей з усіх гнізд Любеча побачили, як під лісом, там, де йде шлях на Остер, спалахнув вогонь. Думали, що це, може, крийте нас боги, загорівся ліс, повисипали з хиж і землянок, щоб бігти й гасити пожежу.

Але не пожежа то була – там, під лісом, недалеко від корчениці Сварга, горіли три вогнища. Біля них стрибали, кричали кілька чоловік, тривожна луна котилась у лісі, червона заграва встала під небом.

Ніхто не пішов до лісу. Уже здавна чули, що кузнеці – то страшні люди. А в цю годину, коли вони варили залізо разом із своїми сварожичами, й поготів страшно було до них підступитись.

Відтоді кузнець Сварг час від часу їздив і брав руду, розкладав вогнища попід лісом, варив залізо. Тепер вже любечанам не доводилось везти з Києва-города шматки криці, щоб кувати з них лемеші, серпи. У Сварга була своя криця, її вистачало на всіх.

Про самого Сварга йшло дедалі більше чуток. Колись, говорили люди, на отчому городищі, де зараз лишився Антів Микула, варили гуртом залізо, з кузнецями були всі сварожичі, пращури дому. Але ті кузнеці повмирали, сварожичі одвернулись, пращури пішли в ліси чи поля.

А Сварг зумів скликати пращурів, він добився до сварожичів, він один на весь Любеч вміє варити залізо, але знає не тільки це – він все знає, все може, все вміє, – страшний, однак дуже потрібний чоловік.

До Сварга йшли тепер кувати, варити, загартовувати всяку кузнь. На дворі в нього було кілька коней, биків, корів і два чорних цапи – гартувати залізо. В корчениці його була не тільки всяка кузнь. Він мав трави, всяке каміння, обереги, причари.

Микула не міг зрозуміти, чому все йдеться на зле. Але нещастя, як пізньої осені жолуддя з дуба, сипались і сипались на нього.

Здавалося, він жив по правді, вчасно приносив жертви богам, раніше ніж самому щось з’їсти кидав у вогнище перший кусень чурам, але ніхто тепер йому не допомагав, життя важчало, двір убожішав, йшлося зовсім на зле.

Звичайно, смерть Анта завдала великої й непоправної шкоди роду. Поки старий жив, всі до Микули ставились з пошаною, ніхто його не чіпав і ніхто йому не шкодив. Хоча й з батьком було не легко, але вони все ж були вдвох, коло них була й Віста, на дворі в них ходив батьківський бойовий кінь, час від часу вони випалювали шматок лісу над Дніпром, корчували пні, щовесни проходили з ралом, кидали в землю зерно.

Був, до того, Ант ще й добрим, тямущим мисливцем, рибалкою, знав, де можна знайти в лісі борті, де живе звір, водиться риба. Разом із ним ходив і Микула, – вони ніколи не повертались до своєї хижі з порожніми руками.

Після смерті Анта все змінилося, тепер двір Микули став таким, як і інші в Любечі, що було кращого на дворі – взяли Бразд і Сварг. Коли після тієї страшної тризни брати приїхали кіньми й забрали своє добро, Микула аж за голову схопився – адже вони взяли все, у нього лишились тільки кінь, віз та рало.

Проте Микула ще тримався. Він має руки, має руки й Віста, удвох вони посіють, скільки їм треба, у лісі ще від батька знає Микула бортні захожаї[64], у Дніпрі є риба! Восени, коли прийшов час, Микула опорядив старе рало, взяв борону, запріг коня й поїхав за Любеч до лісу, де колись вони з батьком випалили шматок, викорчували пні й рік за роком сіяли жито.

Але коли Микула доїхав до цієї ріллі, він не повірив своїм очам: на межі у нього і ще в багатьох людей стояло на стовпі знамено.

Знамено! Спочатку він не зрозумів навіть, що це. Витесаний з дерева стовп, вгорі на ньому впоперек свіжа жовта дошка, а на ній чорний смоляний знак – два гострі перехрещені списи. Він дійшов до межі свого випалу, там теж стояло знамено – око з трьома рисами, побіг до межі сусіда – знамено: місяць під сонцем, нова межа – і знов: око, око!

На полі