Читати книгу - "Маленький Бізон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Надвечір дядько пішов далеко з табору і сів на високому березі Міссурі. Кілька годин сидів він там у тяжкій задумі, не відриваючи погляду від хвиль.
Лише пізно вночі повернувся він до свого намету, тихцем, щоб ніхто не бачив.
Наступного дня Гучний Грім прокинувся свіжий та бадьорий. В очах його палала рішучість. Він почистив і зарядив рушницю й наказав дружині приготувати в'язку шкурок на продаж.
— Невже ти знову підеш у селище? — злякалася дружина.
— Піду! — буркнув Гучний Грім. — Не турбуйся про мене. Нічого поганого зі мною не станеться.
— Не заходь до цього диявола Сміта.
— От якраз до нього я й зайду.
— Нічого не пий сьогодні.
— Буду пити! Не в'язни!
Дядько пішов. Все відбувалося так, як і напередодні. Дядько заглянув у кілька крамниць, трохи поторгувався за свої шкурки, але не продав їх і кінець кінцем з'явився до Сміта. Так само, як і вчора, він кинув в'язку шкурок на стіл і поставив рушницю біля стінки.
— Хелло, дорогий мочимордо! — зрадів Сміт, побачивши його. — Ну що, знову поб'ємося об заклад?
— Goddam you, не глузуй з мене! — зарипів зубами дядько і тяжко впав на лаву.
— Ти втомлений, Гучний Громе! — із удаваним співчуттям сказав купець.
— Так, це правда.
— Певне, баба дала тобі духу? Від такої втоми найкращі ліки — чарочка рому. Але щиро раджу тобі, сьогодні вже не пий.
— От якраз на злість тобі вип'ю. Налий мені! — наказав дядько.
Сміт лицемірно підняв очі вгору і вигукнув:
— Бог і ви, джентльмени, будьте свідками, що я не радив йому пити! Але він хоче рому…
В крамниці було кілька білих траперів. Купець налив чарку і підніс дядькові, який зараз же подав йому долар і попередив:
— Здачі не давай. Хай буде на потім.
— Як хочеш.
Сміт глянув на шкурки:
— Скільки ти хочеш за них?
— Не продам тобі.
— Дам п'ятдесят.
— Ні.
— All right, all right! — і Сміт відійшов з виразом прибільшеної поблажливості, наче перед ним була вередлива дитина.
В крамницю заходило дедалі більше людей, той хотів щось купити, той випити горілки і насамперед поговорити. Деякі були тут напередодні. Впізнавши дядька, вони вітали його глумливим «хелло!». Дядько, як завжди, з захопленням спостерігав жвавий рух у крамниці. Після другої чарочки рому він сперся ліктем на лавку, майже ліг на неї, і з бездумним усміхом на обличчі слухав і дивився на людей. Про свої шкурки і рушницю він, здавалося, зовсім забув.
— Ну що, краще себе почуваєш? — спитав Сміт.
— Значно краще, — признався дядько з таким щирим зітханням, що всі засміялись.
— Може, хочеш ще чарочку? Я не наполягаю, але залишилася здача з твого долара…
— Тоді налий! — дядько не міг втриматися від спокуси.
В крамницю зайшли кілька індійців з нашого табору і стали умовляти дядька не пити більше. Схоже було на те, що дядько сп'янів, — таким невпевненим голосом став він заспокоювати земляків. Потім, підморгнувши, попросив, щоб вони не кидали його. Ті вирішили залишитись і наглядати за ним.
Гучний Грім випив третю чарку. Сміт почав розмову з траперами про пияцтво індійців. Кожний з присутніх розповідав пригоду з свого життя, героєм якої був п'яниця-індієць, що влаштовував дикі скандали. Сміт глумливими зауваженнями ще підсилював настрій презирства і час від часу кидав на дядька недвозначні погляди, начебто приховані, але зрозумілі всім присутнім, так само як і дядькові. Купець явно намагався його образити або роздратувати.
Дядько налагодився іти. Сміт підійшов до нього і став кепкувати:
— Стережися річки, братику, вона глибока. І дай сьогодні спокій диким качкам.
— Я не п'яний, брешеш ти! — обурився дядько з п'яною упертістю. — Глянь мені в очі, що ти в них бачиш?
— Вони каламутні, Гучний Громе, каламутні, як ніколи…
— Я добре бачу.
— Так здається кожному пиякові, це всім відомо… Якби мені не було шкода тебе, я б знову побився об заклад.
— Твій жаль мені не потрібен. Можу побитися об заклад.
— І знову програєш, бідолахо?
— Буду цілитись краще. В що стріляти?
— Так само, як і вчора — в гусей. Бий в гусей.
— А на що поб'ємося об заклад?
— Ти поставиш ті шкурки, які приніс сьогодні, а я ті, що ти програв учора, та ще й докладу п'ятдесят доларів, щоб показати, який я впевнений у перемозі. А всі вбиті гуси — твої.
Сміт приніс шкурки, поклав їх на столі й поруч з ними поклав п'ятдесят доларів. Він знову закликав усіх присутніх бути свідками, подав дядькові руку й підохотив:
— Тепер стріляй і покажи, що ти вмієш.
Дядько взяв свою рушницю з-під стіни, натиснув курок, націлився. Обличчя у нього було спокійне, як маска,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленький Бізон», після закриття браузера.