Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

Так він сидів хвилин п’ятнадцять — непорушно, поринувши у свої потаємяі думки. Я стежив за ним, проте нічого не міг прочитати на його незворушному обличчі.

— Ісорі демонструє позу лотоса, — пошепки мовив Калімуто і пояснив: — У вченні йогів багато містики.

Так, за цим вченням людиною керує дух, надприродне, ніким не розгадане божество. У своїх вчинках і думках вона повинна прагнути наблизитися до цього всесильного духу. В системі йогів п’ять розділів і сотні канонів. Бхакті-йога закликає вірити в божество і самому бути побожним; раджа— і джанна-йога вчать самопізнання і самовдосконалення. Тут, правда, стільки містики й релігійного туману, що не заслуговує на увагу. Та два останні розділи — карма і хатхайога — вчення, що й через тисячоліття слугує людям, сприяє їхньому фізичному розвитку.

Йог сидів непорушно.

— Чи довго він так-сидітиме?

— Поки повністю не відключиться і не настроїться на самопізнання, — пошепки відповів Калімуто. «Самопізнання» тривало довго. Нарешті, чудодій ворухнувся, мов ворон крила, широко розвів руки.

— Усіх поз — вісімдесят чотири, — пояснив Калімуто. Ісорі покаже кілька з них.

Йог закинув ноги за голову, потім, легко опустивши їх на долівку, а руки схрестивши за спиною, почав головою діставати ноги. І — дістав! Вигнувся, як змія, розпластався. Здавалося, тіло без кісток — так усе він робив плавно, без напруження.

Але пози — не штукарство. Якщо гарненько придивитися, нічого надприродного в них немає, хоч виконати їх не кожному під силу.

… Ось йог обіперся ліктями об землю, відхилився назад, доторкнувшись головою циновки. Груди вигнув дугою, руками тримається за пальці ніг. Це — поза риби. Потім були пози кобри (йог лежав на животі, долоні підклавши під плечі, підвівши голову і повернувши її далеко назад), лева, крокодила, павича, верблюда, орла… І в кожній — викінченість, плавність, без найменшого натяку на фізичне зусилля.

Ми сиділи зачаровані, спостерігаючи цю дивовижу.

— Ви помітили, — зауважив Калімуто, — кожен асан нагадує рухи тварин чи птахів. Зверніть увагу — зараз у нього поза коника — шалабхасана.

Йог лежав на животі, торкаючись лобом підлоги, витягнувши руки долонями вниз уздовж стегон. Вдихнув, затримав дихання — і легко зробив стійку на руках, не згинаючи ніг у колінах.

Але це був тільки початок. Те, що ми побачили далі, було взагалі фантастичне.

На широкій дошці набито цвяхів. Розхитавшись, йог упав на них. Полежав кілька хвилин. Коли підвівся, на тілі не було жодної подряпини.

Я не повірив побаченому — пальцем натиснув на цвях. З ранки виступила кров.

З хати вийшов стрункий юнак — Сам Сомінаден, свояк Калімуто. Він — садівник, але кілька років уже навчається мудрості йогів. Виніс з десяток надбитих пляшок. Молотком потрощив їх на дрібні скалки. Зібрав бите скло і висипав на дошку. Підійшов Усорі. Опустився на цю «постіль». Зверху поклали дошку. Нас четверо стало на ту дерев’яну «ковдру». Коли ж йог підвівся, на його тілі не було жодної подряпини.

Містика? Ні. Навіть цьому дивовижному явищу е наукове пояснення. Силою волі, самонавіюванням людина здатна регулювати роботу органів внутрішньої секреції, викликати приплив чи відплив крові до певної ділянки тіла.

Я поцікавивсь: що ж воно за людина, цей Ісорі? Як досяг він такого?

… Тепер уже цей колись загадковий острів він вважав рідною землею — понад сорок років прожив тут. Три дочки, син, онуки. А на півночі е земля, що виколисала Ісорі. Як оці пальми, вітром нагнуті до води, так і його думки завжди звернені туди, до покинутого отчого краю.

Велика сім’я була у старого Джаймангалсина — батька Ісорі: тринадцятеро дітей. Ісорі — середульший поміж них. Жили на півдні Індії, в місцевості Керала, що означає — земля кокосової пальми. Всі тут, від малого до старого, працювали на кокосових плантаціях у білого господаря. Залізши на карколомну височінь, зривали горіхи. Копру вантажили на човни, відправляли в Кочин. Нелегко було хворобливій жінці, матері Ісорі, доглядати таку сімейку! З койри-волокна кокосового горіха — плела циновки, шила одяг. З сумом казала: «Хто циновки плете, на голій землі помре».

Цю гірку істину незабаром збагнув і її син. Застудившись під час зливи, мати Ісорі померла. Як не благав хлопчик богиню щастя — Лакшмі, вона лишалась байдужою до його молитов! І з батьком трапилося лихо — покалічив старий руку, немічним став. А на роботу йшов. Та не зміг стерпіти наруги старий таміл: якось рубонув тесаком білого господаря. Андаманські острови — каторга, про яку ходили жахливі чутки. Туди на вічне поселення й заслали старого Джаймангалсина. Відтоді Ісорі не бачив свого батька. Певне, помер на Андаманах.

Розійшлися межи людьми брати й сестри маленького Ісорі. А сам він пішов у сусіднє поселення — слугувати раджі. Довго прислуговував сирота… Виріс гарний, стрункий, мов тростина. І сила в руках дзвеніла, і голова світла — нівроку: тож може й кращою доля була б у сина, ніж у батька. Тільки, певно, якесь прокляття тяжіло над родом Джаймангалсинів. Старша сестра Ісорі втонула у річці, брат помер від укусу змії, а ще одного, двадцятирічного, забили на чужині. Злий дух — ракшас — не минув і його, Ісорі. Хвороба підточила, як підточує терміт ізсередини дерева, здоров’я хлопця. Сільський знахар, до якого звернувся Ісорі, сказав, що допомогти безсилий — сухоти.

І вже смерті чекав завжди такий життєлюбний Ісорі.

— От що, хлопче, — сказав йому бідний Саньясі, який навіть циновки не мав у домі, хоч був він чи не найбагатшим, бо знав не одну таємницю природи: як змій заклинати, як з тіла хворобу вигнати. — От що, хлопче… Ти бачив, як вітер пальму згинає?

Здивувавсь Ісорі запитанню, але відповів мудрецю: