Читати книгу - "Калейдоскоп часу"

Пані Броніслава возила матір до Москви, де вони разом насолоджувалися цією п’єсою, вони передивилися всі можливі стрічки та телепостановки. Мати обожнювала акторку Єлену Вайґель, яка першою зіграла пані Кураж. Коли Галина Іванівна Вовкун пішла одержувати паспорт, вона отримала його на ім’я Віолетти Йоганнівни Вайґель. Незважаючи на те, що я був народжений Віолеттою Вайґель-Вітовською, мені довелося познайомитися з обома жінками. З рішучою та показово стриманою, надзвичайно стильною WWW, та з хамуватою феською Галькою Вовкунихою. Після отримання паспорта мама стала посміховиськом для всього селища, але їй було байдуже, цих людей у її світі не існувало, у неї була мета і не було часу на зволікання.

У нашій квартирі були фотокартки лише пані Броніслави, натомість жодної світлини мамчиних батьків. Мати позиціонувала її як свою рідну тітку. «А чого до нас ніколи не завітають твої батьки? Бабця та дід! Батькові ж із нами живуть! А твої чого ніколи не приїздять, вони на нас образилися?» – якось запитав я. Мені здавалося природним, що дід та бабця обов’язково мають бути та навідуватися бодай на вихідні. Мати дивилася на мене з німою огудою (я тоді не знав, що німий трагізм, як і прізвище, мати запозичила у згаданої німкені Єлени Вайґель, яка скорботу і відчай ніколи не грала криком та словами, вона відкривала рота і мовчала, і зал завмирав, наскільки сильним та відчайдушним був її біль), вона вірила в те, що була сиротою. Вона вірила, що її виховала тітка Броніслава. Утім, у це вірили майже всі, крім, мабуть, мого діда, мати йому ніколи не подобалася, але він ніколи не втручався в батькове життя. Принцип невтручання – родинний принцип Вітовських.

Материна німецька була бездоганна, але вона не хотіла бути перекладачем. Адже мати подумала, що це навряд чи можна назвати професією. Пані Броніслава мріяла, щоб моя мама була викладачем, але вона ніколи не бажала бути вчителькою, це було замало для Віолетти Йоганнівни Вайґель. Звісно, з її завзятістю та наполегливістю, помноженими на амбітність, а також хистом до вивчення мов можна було потім влаштуватися на роботу до дипломатичних установ, що тоді було надзвичайно престижно, але мати не хотіла, щоб хтось допитливо копирсався в її біографії. Вона про все подумала заздалегідь. Та й узагалі вчинити так для матері було занадто просто. Ще в шістнадцять років вона зрозуміла, ким хоче бути, чим займатися. Вона прагнула досконало розумітися на людській натурі. Щоб знати, чого й від кого можна очікувати. Уміти захищатися та наступати. Незабаром на горищі пані Броніслави вона знайшла твори Карла Густава Юнґа та Зиґмунда Фройда – звісно, мовою оригіналу. Перегортаючи п’яту сторінку «Психоаналітичних етюдів», мати зрозуміла, що знайшла свій життєвий шлях.

Батько був високим блондином, киянином польського походження з квартирою в центрі міста. Він обожнював жінок мамчиного типу: високі вилиці, вузьке обличчя, виразні очі, чітко промальовані губи, темне гладке волосся. Помітити всі ці збіги та знаки була здатна і більш легковажна особа, ніж Віолетта Вайґель, майбутній психолог. Вишукана срібна табличка на дубових дверях свого кабінету – «Віолетта І. Вайґель-Вітовська, к.п.н., доцент», – для неї виглядала більш переконливо, ніж її власне відображення в дзеркалі, Євген Вітовський у ліжку, Макс Вітовський у школі для здібних дітей. Вона відбулася. Віолетта Вайґель ледь помітно посміхалася, Галька Вовкуниха реготала, як навіжена.

Більшість із тих, хто лиш трохи обізнаний із нашими родинними традиціями та побутом, були переконані, що Віолетта Вайґель-Вітовська, яка зустріла справжнього німця, коли мені виповнилося дванадцять років, та вирішила вийти вдруге заміж, залишила свого сина, Макса Вітовського, себто мене, напризволяще, тобто на виховання своєму чоловікові та його батьку. О, ці родинні батькові ямки, вони були чудовим маскуванням. Ніхто й подумати не міг, що мати благала його віддати їй сина, присягалася, що не буде забороняти мене бачити, але батько сказав, що Вітовські своїх дітей не зраджують і що в мене такий вік, який більше потребує батьківської уваги, ніж материнського піклування. «Хлопчику у дванадцять років не потрібні стреси, люба. А будь-яке спілкування з новою людиною, час знайомства, усі ці випробування, пристосування – це стрес, чи не так? Ти повинна знати про це, мабуть, хтось із ваших понаписував про таке купу трактатів». Мати мовчки плакала, це було проникливе видовище, але батько звик до її німих сцен. Геніальна Єлена Вайґель, зараз перед твоєю прозорою фігурою зійдеться завіса і ти повернешся до нормального, насиченого життя, ще трохи – і лишаться тільки відлуння аплодисментів.

Насправді я був радий тому, що мати залишила нас. Я втомлювався від її уваги та зосередженості на досконалості моєї душі та нервової системи. Коли мені виповнилося вісім років, мати дійшла професійного висновку, що я росту занадто інтелігентним і мені бракує впевненості та розкутості. Цю мою проблему вона вирішила наступним чином: змусила мене жебракувати під найближчим до нашого будинку гастрономом. Я простояв там тиждень. Спочатку не знав, куди діти очі і що говорити, наприклад, Вірі Арнольдівні чи Христофору Бенедиктовичу – друзям дідуся, які мешкали поверхом вище. У перший день мене з годину рвало після цього експерименту. Потім я абстрагувався та не відчував майже нічого. «Вілька, але що ти робиш?» – запитував батько. Мати сказала: «Дайте людині мету, заради якої варто жити, і вона зможе вижити в будь-якій ситуації».

«Ма, привіт, це я». – «Доброго дня, Максе, щось сталося? Ти не міг би не зловживати цим «привіт», коли ми вітаємося, ми ділимося енергетикою, я ж тобі говорила, і треба, щоб ця енергетика несла виключно позитивну еманацію. Ти тільки вслухайся: доброго дня, я вітаю вас, ваше здоров’я…» – «Міг би, о’кей. Ма, мені необхідно з тобою поговорити, зі мною щось