Читати книгу - "Варан"

– Маги… це таємниця. Той, хто приніс цю таємницю… знає відповіді на всі питання, на будь-які. Коли, звісно, правильно спитати.

– Бродяга, так?

– Так… Блукаюча Іскра. Він знає, звідки взявся світ і чому він такий… недосконалий. Куди відходять люди після смерті… Знає все.

– Правда? – Варану аж дух захопило. – Він людина чи…

Подорожник розімкнув долоні – вони були порожні. Набрав повітря, мовби збираючись сказати щось важливе, – і раптом прислухався.

– Ідуть, – сказав негучно.

– Хто?

– Там, – Подорожник махнув рукою на північний захід. – Вони вирішили мою долю – і йдуть, щоб відкрити мені… деталі.

– А як? – швидко спитав Варан. – Як вони вирішили твою долю?

Подорожник кинувся на балкон. Варан витягнув із кишені окуляри й поспішив слідом; Подорожник стояв, опершись на старовинну балюстраду, підставивши обличчя вітру.

– Вітер південний.

– Це погано?

– Я нічого не чую… крім того, що питання вирішено. Я не розумію, на чию користь.

– Знову повозка?

– Вершники. Троє або четверо.

– Ми маємо якось… приготуватися? – стурбовано спитав Варан. – Можливо… зброя?

Подорожник криво всміхнувся:

– Дякую.

– За що?

– Ти скрасив мені ці дні. Тепер іди.

Там, куди він дивився, – на північному заході – уже можна було розрізнити чотири цятки в зеленкуватому небі.

– Я зостануся, – сказав Варан.

Ні слова не кажучи, маг повернувся до кімнати, і Варан пішов за ним. Вогняний метелик усе ще сидів посеред паперової карти в районі Нічного Архіпелагу. Подорожник плеснув у долоні – вітер, удершись у кімнату, підхопив комаху й виніс у прочинені двері.

– Зачини, – утомлено сказав маг, усідаючись у крісло. Варан щільно причинив двері на балкон.

– Сховайся в кутку за ширмою, – сказав Подорожник, огладжуючи пальцем червоний камінь свого персня. – Я зустріну їх наверху. Ти почуєш… Якщо я скажу «біле», значить, можеш вийти. Якщо я скажу «синє», значить… значить, сиди дуже тихо, поки вони… ми… не відлетимо. Тоді швидко спускайся вниз, і ще раз униз, у піддоння… Разом із Нілою. Так. Карту не забудь.

Варан відтягнув кутик фіранки; чотири цятки висіли посеред неба, і вже можна було розрізнити розмірений рух – помахи крил.

– Я пішов, – сказав маг, не рухаючись із місця.

– Ще маємо час, – сказав Варан.

Маг похитав головою:

– Немає часу. Маги можуть бути мерзотниками, дурнями… Нема такого закону, щоб… магами народжувались найбільш добрі, розумні, лагідні… Але світ тягнеться до них, як ваші магнітні рибки тягнуться носом до Маленької… Принести те, чого ще не було. Я не зміг… може, не встиг.

Він піднявся. Зайшов за ширму, Варан почув шурхіт тканини й несподіване гучне позіхання. Маг вийшов, убраний у біло-сріблисту хламиду до самої підлоги. Брижі м’яко перетікали з плеча на плече, спадали від пояса до стіп.

– Слухай… знайди його. Знайди й спитай, як він вибирає оселі, де запалити вогонь і де змурувати пічку. І чому люди вмирають. І куди вони відходять після смерті…

Спалах узявся за поруччя сходів, що вели нагору. Озирнувся:

– І чому час не можна повернути… або зупинити хоча б на хвилину. А там у тебе самого… набереться питань. Знайди й спитай!

Відкрився люк. Варан замружився. Люк упав із сильним дерев’яним стуком, придавив краєчок світлої хламиди. Піднявся знову, край тканини зникнув.

Варан узяв копію карти на мушлі. Сховав у шкіряну сумку на поясі. Витягнув. Сховав за пазуху.

Зовні залопотіли крила.

Варан піднявся до самого люка, прихилив вухо до теплого дерева й став чекати.

– …У цих краях небо звичайно зелене… А сьогодні воно синє, мов у сезон, правда… друзі мої?

Варан уже знав, що це сон. Зараз треба рвонутися, перемінити позу… різко перевести дихання…

Над гладким шаром хмар летіли чотири крилами, з однієї з них ізслизнула людська фігура в довгих світлих шатах. Полетіла сторч головою. Зависла в повітрі, розкинувши руки й ширяючи в леті. Крилами встигли накинути коло, а Варан устигнув подумати: от воно. Ти брехав, що не вмієш літати…

А потім летюча людина зірвалася з невидимого опертя, перевернулася в повітрі й зникла у хмарах…

Варан закашлявся й сів. Тюфа, яка спала поруч, невдоволено закрутилась.

Стояв такий морок, що, здавалося, неба не існувало зовсім. І повне безвітря; навіть на вершині пагорба, де Варан із Тюфою влаштувались на ніч, повітря було стоячим і в’язким.

Варан піднявся. Сон про загибель Подорожника навідував його раз на півроку й передував, як правило, якимось значним подіям. Що саме провіщає сон, ніколи не вдавалось дізнатись зарані, але одну його особливість Варан установив точно: заснути потім не вдається, хоч як крутися.

Варан пройшовся, розминаючи ноги. Сів на каміння, поклав підборіддя на зімкнені пальці, спробував зорієнтуватися за сторонами світу. Вони з Тюфою третій день ішли на схід сонця, не знаходячи людського житла. Тут не має влади Імператор: важко тримати в покорі країну, де відстань вимірюється днями путі. Іншої міри в місцевих мешканців нема, та й нащо…

Варан моргнув. Ні, йому не здалося: на сході, саме там, куди вони йшли, показався вогник. Малесенький, мерехтливий, єдиний вогонь серед царства пітьми. Варан прикинув: менш як півдня. Якщо розштовхати Тюфу й вийти просто зараз – до сніданку, за доброго збігу обставин могли б дістатись до людей…

Але доведеться чекати світанку. Біля підошви узгір’я – недобрий на вигляд ялинник, учора ввечері Варан довго його роздивлявся й радився з Тюфою. Погодились на тому, що доведеться обходити, причому бажано – зранку, причому бажано – якнайдалі. Якби хоча б сосновий бір… а то ялинник… Розумний – побережеться.

Вогник мигтів.

Рано вони встають. До світанку ще кілька годин, а вже засвітили. Чи тривога? Чи хтось хворий?

– Сьогодні взнаємо, – сказав Варан уголос.

Нечутно підійшла Тюфа. Поклала морду на плече. Засопіла. Вухо одразу ж зробилось гарячим і мокрим.

– Спи, – сказав Варан. – Є ще час… Спи.

Тюфа загарчала.

– Я знову його бачив, – сказав Варан. – Щось станеться.

Тюфа гучно зітхнула.

– Знаєш, – сказав Варан. – Якщо мертві і справді дивляться на нас… Можливо, він попереджає нас? Веде кудись? Га? Чи ти думаєш, йому більше нема про кого турбуватись на землі, тільки про незнаного колишнього піддонця? Га?

Тюфа не відповіла, звичайно ж.

– Коли вже ми однаково прокинулись, – пробурмотів Варан, почісуючи в неї за вухом, – може, пожеремо?

Вітер розвіяв хмари – і влігся ще до світанку. Височезні трав’яні стеблини, обліплені росою, гнулись мало не до землі. Тюфа бігла спереду, прокладаючи Варанові шлях. Вода скочувалась по її жорсткій непромокальній шерсті, стеблини, звільнившись від тягаря, розпрямлялись, посіпувались, мовби тільки тепер помітивши настання