Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

Адран пішов, а я все бігала по його чималеньких апартаментах, збираючись із думками. Одна не давала спокою, я ніяк не могла виділити її з низки, поки погляд не впав на столик. Звісно! Ліфта немає, а як Лорі його тягає? Не сходами ж?!

Отже, є якийсь потайний прохід. Хоча бігла вниз вона звичайним, не потаємним.

Я поглянула на годинник. Знати б, коли прийде забирати.

Помаялася трохи на самоті і навіть мало не висунулась до охоронця. Але поки він не намагається задерти мені спідницю, краще не нагадувати про своє існування.

Якщо у Дрона нарада, це, мабуть, надовго. Чи ні? Може, вони там нашвидкуруч погавкають, хто важливіший, та й розійдуться?

Я наблизилася до заборонених дверей, посмикала – так само наглухо замкнено. Прислухалася, тиша. Знайти б щось... Повинні ж бути в Адрана в кабінеті якісь скріпочки-булавочки, якими можна скористатися?

Озирнувшись на вхідні двері – зачинені, якщо відчинятимуться, почую, – я попрямувала до кабінету. Прочинила.

Екран на столі манив, викликаючи незрозумілі асоціації. Раптом майже нестерпно захотілося підійти, увімкнути, і... Що? В нас ніколи в житті не було жодної техніки, я гадки не маю, як із ним поводитися!

Натомість у нас удома був телефон. І, можливо...

Я озирнулася, пошукала трубку, яка виявилася на тумбі біля дзеркала. Якийсь час стояла над нею, наважуючись.

А якщо Адрану доповідуть? Може, краще спитати дозволу? Він все одно з'ясував про мою сім'ю.

Чомусь зробилося лячно. Хто цих псів знає! Раптом вчиню гірше? Одна справа – ризикувати собою, і зовсім інша – накликати гнів на рідних.

Я ще трохи помедитувала над трубкою, повернула її на місце і знову попрямувала до кабінету. Поштовх у вхідні двері і стукіт, що послідував за ним, змусили буквально відскочити на кілька кроків. Ще трохи, і застали б!

– Аліс, це я! – уже звичний голос Лорі.

Я наблизилася до вхідних дверей, озброїлася про всяк випадок знаменитою подушкою, згадуючи обличчя нестерпного Адрана. І не лише обличчя. Рельєфні груди, сильні руки, холодний погляд. І зовсім особливий присмак, що зводив з розуму.

Живіт знову занив, наливаючись.

Я поспішила відкрити, визирнути. Охоронець покосився в мій бік, наче принюхуючись, і якось особливо гостро нагадав про те, в якому вбранні я тут хизуюсь. Але, на відміну першого, він був витриманий. Мабуть, із тих надійних, про яких казала Лорі.

Втягнувши кішку якнайшвидше і зачинивши двері, я зітхнула з деяким полегшенням і одразу накинулася на неї з питаннями:

– Розкажи, ти як стіл возиш? Тут є тайний хід, так?

– Аліс, ну ти даєш! – засміялася Лорі. – Які таємні ходи? Невеликий підіймач, я тут завантажую, внизу забираю. Нічого особливого.

– А чому я не бачила?

– Не знаю, – повела Лорі плечима, прямуючи до столика.

Цікаво, що за підіймач і чи витримає він одну маленьку кішечку? Ну, не зовсім маленьку, але цілком стрункеньку.

Я поспішила допомогти Лорі завантажити брудний посуд і залишки їжі, залишила собі вазу з фруктами, а заразом продовжила розпитувати:

– А ти Шана знаєш?

– Шана? – Лорі ледь звела брови.

– Він сьогодні був у нас конферансьє. Адран сказав, це його друг.

– А! Напівкіт, певно?

Я кивнула.

– Адран із дружками зазвичай зустрічається на кілька поверхів нижче, там у них щось на кшталт малої зали.

Ох, щось я аж здригнулася. Сподіваюся, хоч мене туди не потягне?! Дружкам продемонструвати!

Ця думка знову викликала відчутний приплив внизу живота, я струснула волоссям і постаралася сконцентруватися на словах Лорі:

– Наче вони росли разом.

– На ініціації я його не бачила, – вставила я.

– Так у нього батько якийсь дрібний чи то охоронець, чи то тренер, не пам'ятаю. А мати взагалі кішка, що втекла. Шану і так пощастило пробитися до верхівки. Я піду, Аліс, бо ніч близько, на повню краще не мелькати, – Лорі поштовхала столик до виходу.

– Звичайно, – погодилася я, проводжаючи її.

Хотілося подивитися, що це там за підіймач і де знаходиться. Та й думка про таємний хід не покидала. Одне іншого не виключає. Ех, планчик будівлі б!

Мяу, може, в кабінеті планчик і є, та тільки лізти туди поки що боязно. А раптом Дрон про камери недарма сказав? Ходи тепер, думай, де вони понатикані...

Я відчинила Лорі двері, випустила її і на додачу помахала рукою, чекаючи, що вона робитиме. Охоронець зиркнув у мій бік і навіть зробив крок. Лорі відчинила непомітні дверцята в стіні біля сходів, якраз по розмірах столика.

Шкода, стулка відкрилася на мене, ховаючи все, що там можна розгледіти. Принаймні знаю, де вона знаходиться. При нагоді роздивлюсь.

А поки що я поспішила закритися від нервового охоронця.

Слонятися без діла набридло, втома давала себе знати. Озброївшись кількома книгами, я організувала містечко на короткому дивані, присунула вазу з фруктами, вкрилася Дроновим халатом і почала гортати талмуди в пошуках цікавої інформації.