Читати книгу - "Фундація та Земля"

— Що думаєте про це? — зненацька вказав Тревіз. Зореліт зупинився та завис у повітрі. З низьким неперервним гудінням гравітаційні двигуни наддали потужності, майже повністю подолавши місцеву силу тяжіння.

Там, куди показував Тревіз, особливо не було на що дивитися. Виднілися лише якісь земляні кургани з ріденькою травою.

— Я нічого цікавого не бачу, — зізнався Пелорат.

— Ті руїни розташовані прямими лініями. Паралельними, і ще можна розібрати умовні лінії під прямими кутами. Бачите? Бачите? Такого в природі не буває. Це людська забудова, розбивка фундаментів і стін настільки очевидна, наче вони й досі там стоять.

— Мабуть, так і є. Але це всього лише руїни. Якби ми збиралися робити археологічні дослідження, довелося б копати й копати. Професіоналам знадобляться роки, щоб зробити це як слід…

— Так, але нам нíколи робити це як слід. Є шанс, що це ледь помітні контури стародавнього міста, і щось у ньому могло досі лишитися. Рушаймо за цими лініями й дізнаймося, куди вони нас приведуть.

І з одного кінця того району, у місці, де дерева тулилися одне до одного трохи щільніше, вони натрапили на стіни — принаймні їхні обламані залишки.

— Непогано для початку, — констатував Тревіз. — Сідаємо.

Розділ дев’ятий

Зустріч зі зграєю

1

«Далека зірка» зупинилася біля підніжжя невеликого підвищення — пагорба серед загалом пласкої природи. Тревіз майже несвідомо вирішив, що нехай краще корабля не буде видно на багато кілометрів зусібіч.

— Температура зовні — двадцять чотири градуси за Цельсієм, — повідомив він, — вітер західний, приблизно одинадцять кілометрів на годину, часткова хмарність. Комп’ютер недостатньо знає про загальну циркуляцію повітря, щоб мати змогу передбачати погоду. Та оскільки вологість близько сорока відсотків, навряд чи дощитиме. Загалом ми, здається, обрали комфортну широту чи пору року, і після Компореллона це тішить.

— Гадаю, що далі сягне процес зворотного терраформування, то бурхливішою ставатиме погода, — зауважив Пелорат.

— Я в цьому впевнена, — погодилася Блісс.

— На здоров’я, — відгукнувся Тревіз. — У нас кілька тисячоліть фори. Просто зараз це приємна планета, і вона лишатиметься такою все наше життя й ще довго після того.

Говорячи, він застібав на собі широкий пояс, і Блісс різко спитала:

— Що це, Тревізе?

— Лише відлуння флотської підготовки. Я не вийду в невідомий світ неозброєним.

— Ви справді маєте намір озброїтися?

— Аякже. Ось тут праворуч, — він ляснув по кобурі з громіздкою зброєю із широким дулом, — мій бластер, а тут ліворуч, — менша зброя з тонкою цівкою без отвору, — мій ней­ронний батіг.

— Два різновиди вбивства, — з відразою мовила Блісс.

— Лише один. Бластер убиває. Нейронний батіг — ні. Він лише викликає біль у нервах, і кажуть, це так нестерпно, що хочеться померти. На щастя, ніколи не бував із того боку.

— Чому ви їх берете?

— Я ж сказав. Це ворожий світ.

— Тревізе, це порожній світ.

— Хіба? Може видаватися, що тут немає технологічного суспільства, але що як є посттехнологічні примітиви? Навіть якщо вони опанували максимум ломаки та каміння, це також може вбити.

Блісс здавалася розгніваною, але стишила голос, намагаючись звучати розважливо:

— Тревізе, я не відчуваю людської нейронної активності. Це виключає будь-яких примітивів, посттехнологічних чи яких завгодно.

— Отже, мені не доведеться застосовувати зброю. Але яка шкода від того, що я візьму її з собою? Вона мене лише трохи обтяжить, а оскільки сила тяжіння на поверхні складає близько дев’яноста одного відсотка від тяжіння на Термінусі, я можу дозволити собі цю вагу. Послухайте, сам корабель може бути й неозброєним, але на ньому є слушний запас ручної зброї. Я пропоную вам двом теж…

— Ні, — відрізала Блісс. — Я і пальцем не ворухну задля вбивства, те саме із завдаванням болю.

— Питання не в тому, щоб убивати, а в тому, щоб уникнути смерті самим, якщо розумієте, про що я.

— Я можу захиститися самотужки.

— Янове?

Пелорат вагався:

— На Компореллоні в нас не було зброї.

— Ну ж бо, Янове. Компореллон — добре знайомий світ, пов’язаний із Фундацією. Крім того, нас одразу затримали. Якби в нас була зброя, її б відібрали. Хочете бластер?

— Я ніколи не був на флоті, старий друже, — похитав головою Пелорат. — Я не знатиму, як користуватися цими штуками, і в критичній ситуації не встигну вчасно про це подумати. Я просто побіжу, і… і мене вб’ють.

— Не вб’ють, Пеле, — енергійно запевнила Блісс. — Гея захистить тебе, і цього хвастовитого героя флоту теж.

— Добре, — мовив Тревіз. — Не заперечую, якщо мене захищатимуть, але я не хизуюся. Просто зайвий раз перестраховуюся; якщо не доведеться підступатися до цієї зброї, я тільки тішитимусь, запевняю. Та все ж вона має в мене бути. — Він ніжно поплескав обидва предмети й мовив: — А тепер вийдімо в цей світ, який міг тисячі років не відчувати вагу людей на своїй поверхні.

2

— У мене відчуття, наче зараз доволі пізно, — сказав Пелорат, — але сонце достатньо високо, тож, гадаю, мусить бути близько полудня.

— Підозрюю, — відповів Тревіз, роздивляючись спокійний краєвид, — що ви так почуваєтеся через помаранчевий відтінок сонця, який навіює асоціації з вечором. Якщо ми досі будемо тут під час справжнього заходу сонця, то за належних хмарних утворень зможемо спостерігати насиченіший червоний, ніж звикли. Не знаю, видасться він вам прекрасним чи гнітючим. Це явище мало б бути ще дивовижнішим на Компореллоні, але ми майже весь час пробули в приміщенні.

Він повільно обернувся, роздивляючись довкілля в усіх напрямках. На додачу до майже підсвідомої химерності світла відчувався виразний запах світу — або ж цієї його частини. Він здавався трохи затхлим, але дуже неприємним його було не назвати.

Поблизу росли не надто високі дерева, старі на вигляд, з вузлуватою корою і трохи викривленими стовбурами, хоча Тревіз не міг визначити чому — через силу вітру чи дивний колір ґрунту? Чи це дерева створювали світу дещо загрозливу ауру, чи щось інше, нематеріальніше?

— Що ви збираєтесь робити, Тревізе? — спитала Блісс. — Ми точно не пролетіли весь цей шлях, щоб насолоджуватися краєвидами.

— Власне, саме така, напевно, поки що й буде моя роль. Я б запропонував Янову оглянути це місце. У тому напрямку є руїни, а він єдиний здатен осягнути цінність пам’яток, які можуть там трапитись. Гадаю, він зрозуміє гіпотетичні написи чи фільми давньогалактичною, я ж — точно ні. І ще я пропоную, щоб ви, Блісс, пішли з ним, щоб його захищати. Я ж лишуся тут — охороняти зовнішній рубіж.

— Захищати від чого? Примітивів із камінням та ломаками?

— Можливо. — Тоді усмішка, яка витала в Тревіза на губах, зів’яла. — Це дуже дивно, Блісс, але мене це місце тривожить. Не знаю чому.

— Ходімо, Блісс, — мовив Пелорат. — Я все життя був домосідом, який збирав старі історії, тож ніколи безпосередньо не мав справи з давніми документами. Тільки уяви, якби ми могли знайти…

Тревіз спостерігав, як вони йдуть геть. Голос Пелората стихав, поки він завзято крокував до руїн. Блісс розмірено йшла поруч.

Тревіз неуважно