Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

Ось чим було це коло. Караваном, який ніколи та нікуди не поїде.

Від цього в Кайлін завжди стискалося серце; від цього і від спокійної покори, із якою Анд’еверс приймав долю: свою та свого народу. Вона не могла повністю цього зрозуміти — це була одна з тих тем, на які поширювалася неписаний закон мовчання. У цій родині Фургонники верданно не розмовляли про власне становище навіть поміж собою.

Бо мандрівні міста верданно, що складалися із сотень, а часом і тисяч фургонів, уже не їздили Літеранською височиною, яку інколи називали Великою Північною височиною.

Вона рушила в бік будівель, коли з однієї із них вийшов високий чоловік. Анд’еверс. Усміхнувся, побачивши її, але відразу споважнів, окинув поглядом Торина, що стояв із похиленою головою.

— Ти маєш намір замучити його на смерть?

Авжеж. Конярі. Якби вона лежала скривавлена під копитами Торина, то все одно вони спершу подбали би про коня, а лише потім запитали, чому вона бруднить землю. Кайлін нахмурилася.

— Я також радію, дядьку, коли тебе бачу.

— Потім, Кайлін, потім. Наразі давай відведемо його до стайні.

Тут лише конюшня не була жилим фургоном. Її звели від самого фундаменту і, здається, вона була зручнішою, ніж міські будинки. Широкі бокси, поїлки завжди наповнені водою, та жолоби, повні вівса. Всередині панувала прохолода. Коні верданно привітали Торина приязним форканням.

— Витри його, вичисти й напій.

— Я вже чесала його сьогодні.

— Скреблом? — він проїхався долонею по кінській спині, якимсь дивом знайшовши шматочок брудної шерсті. Надів щітку на руку, подавши дівчині ще одну.

Сенсу протестувати не було. До того ж Торина вона отримала в подарунок від Анд’еверса, а вже хто-хто, а він розумівся на конях. Крім того, в стайні було прохолодно й приємно, а її кінь заслужив кілька хвилин уваги.

Чешучи коня, вона завжди дозволяла думкам вільно пливти.

Колись, тридцять років тому, таких фургонів, як оці, було десятки тисяч. Дехто стверджував, що їх було навіть добряче за сто тисяч. Поділені на клани та племінні зв’язки, рухомі міста їздили вздовж і впоперек усією височиною, що лежала на північ від Великих Степів, тож багато років нікому в доброму розумі не спадало на думку розпочинати війну із верданно. Численні та мужні, вони вміли блискавично перетворювати свої мандрівні міста на фортеці, об які ламали зуби будь-які армії. Вони охоче торгували із сусідами, мали чудових ковалів і римарів, а їхні сідла та упряж вважалися найкращими в світі. Чудові ремісники з величезними стадами скоту, що тягнулися за кожним караваном, були джерелом сили та багатства цього народу.

Проте ці величезні стада скоту й стали причиною їхнього падіння. Коли сорок років тому Батько Війни підкорив та обклав даниною всі племена Великих Степів, то запримітив ці стада. Він потребував м’яса та жиру, щоб наповнити шлунки стотисячної армії, шкір для наметів та панцирів, кісток та жил для луків. Першу велику війну се-кохландійці, як їх називали вже тоді, провели не з Імперією, а з Фургонниками верданно.

Мандрівні міста гинули одне за одним, бо кочівники мали кавалерію, а мешканці височини — ні.

Бо Фургонники не їздили кінно.

Ніколи.

Верданно вшановували Лааль Сіроволосу, Володарку Степів, у подобі камендеет — білосніжної кобили із золотою зірочкою на лобі. Вони мали легенду про свого першого володаря й про богиню, яка провела його Шляхом Безумства, направляючи його народ до землі обітованої. Відтак володар поклявся, що ані він, ані його нащадки ніколи не сядуть на кінські спини. Верданно все ж використовували коней — вони тягнули фургони, їх запрягали в бойові колісниці, а коли була потреба — тварини ходили під ярмом. Але кожен Фургонник, який опинявся на кінському хребті, незважаючи на обставини, за яких це відбувалося, миттєво виганявся з роду. Стара легенда творила основу їхньої духовності, пов’язувала роди й клани в народ, одночасно зв’язуючи їм руки.

Бо верданно кохали коней. Кохали їх шаленою, безумною любов’ю. Подейкували, що Фургонник радше дозволить своїм дітям померти з голоду, ніж його коні відчуватимуть скруту. Перебільшення, але незначне. Причому в своїх звичаях вони не були бездумними фанатиками. Із позбавленим побожності прагматизмом приймали те, що інші народи їздять кінно, тож робили все, аби полегшити коням життя, через що вважалися найкращими римарями в Степах. І ковалями. Елементи кінської збруї, які були створені в кузні Анд’еверса, поєднували в собі красу й практичність. Верданно були абсолютними майстрами у створенні такого товару. Зі схожим прагматизмом вони приймали й те, що під час війни можна ранити й вбивати коней ворога, але віддавати честь шляхетному супротивнику. Бувало й так, що після битви вони залишали трупи людей на поживу стерв’ятникам, а коням насипали височенні кургани.

Стара легенда перетворювала їх на піхотинців і колісничних, але не на кінноту.

Ось що призвело до їхньої поразки. Навчені в боях се-кохландійські армії перетинали шляхи великим караванам і зненацька нападали на них. Інколи їм щастило розбити міста в першому ж бою, але інколи караван нашорошувався верствою панцирних фургонів і перетворювався на табір-фортецю. Кочівники вчилися здобувати їх чарами та силою, тож дуже скоро жодне рухоме місто не могло почувати себе в безпеці. Битви щоразу ставали запеклішими, легкі колісниці верданно показували, на що вони здатні, бо їхні візниці недаремно вважалися найкращими в світі. Але колісниці не переможуть кавалерії, а надто такої, як се-кохландійська. Тож міста-каравани знищували одне за одним.

Найдовше трималося найбільше з них—Гав’лоод, Королівське Місто. Воно було утворене більш ніж десятьма тисячами фургонів, які були встановлені в потужний четверний мур і півроку відбивали атаки п’ятдесятитисячної армії кочівників. Чарівники верданно протидіяли жереб’ярам Батька Війни настільки плідно, що той врешті-решт заборонив своїм шаманам брати участь у боях, а бронзовошкірі войовники відбивали одну атаку за іншою. А тим часом всередині величезного фургонного міста паслися табуни. І це вони погубили захисників, які не змогли розлучитися зі своїми конями. Коли почалася облога, то під ніж пішли всі корови, воли та вівці. Але не коні. Трави всередині табору-фортеці було замало, і коли закінчилися запаси, а люди почали віддавати своїм тваринам власну їжу, останній володар верданно наказав розіп’яти ланцюг, що спинав фургони. Час великих