Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– То розкажіть, як воно було, – промовила Лора, роблячи крок до мене. – Я в усьому консультуватимуся з вами. У нас є шанс здобути дивовижну, ексклюзивну інформацію, і я впевнена, що з цього вийде неймовірна книжка…
– Яка книжка? – нічого не второпавши, запитала я.
Вона нетерпляче струснула головою.
– Мені треба дослідити альбом для моєї книжки. Ви ж читали мою брошуру, чи не так? Тому мали зрозуміти, що мені цікава ця тема. А потім Кассі зізнався, що вона нам родичка. Бабуся Янніка…
Вона замовкла й схопила мене за руку. Її пальці були довгі й холодні, а нігті – пофарбовані перламутрово-рожевим, у колір помади на губах.
– Тітонько, ви остання з її дітей. Кассі помер, від Рен-Клод ніякого толку…
– Ви що, бачилися з нею? – навіщось запитала я.
Лора кивнула.
– Вона все забула. Справжній овоч, – тут її рот скривився. – До того ж у Ле-Лавезі ніхто нічого цікавого не пам’ятає. Чи, може, пам’ятають, але не хочуть розповідати.
– Звідки ви знаєте? – лють поступилася холодному розумінню того, що все значно гірше, ніж я підозрювала.
Вона знизала плечима.
– Від Люка, звичайно. Я попросила його приїхати сюди, поставити декілька запитань, пригостити всіх випивкою в старому рибальському клубі – ви розумієте, про що я, – вона глянула на мене тим самим насмішкуватим поглядом. – Ви ж сказали, що знаєте про це.
Я кивнула, не в змозі вимовити ні слова.
– Треба визнати, що вам вдалося тримати все в таємниці значно довше, ніж я могла собі уявити, – захоплено продовжила Лора. – Ніхто й не здогадується, що ви – не добропорядна бретонська жінка, удовиця Симон. Вас дуже поважають. Ви тут непогано влаштувались. Ніхто не має жодних підозр. Ви навіть дочці нічого не розповідали.
– Пісташ? – я почувалась дурною, бо мій рот гальмував не гірше за розум. – Ви що, і до неї звертались?
– Я написала їй кілька листів. Мені подумалося, що вона може щось знати про Мірабель. Та ви ніколи їй нічого не розповідали.
О Боже. Пісташ. Я почувалася наче під обвалом, де щохвилини каменепад ущент розтрощував мій світ, який я вважала непохитним.
– А як щодо вашої другої дочки? Коли ви востаннє отримали від неї звістку? І що вона знає?
– Ви не маєте права, ніякого права, – слова дерли мені горло, мов кристали солі. – Ви не розумієте, що це для мене означає – це місце… Якщо люди дізнаються…
– Ну-ну, тітонько, – я надто втомилась, щоб відштовхнути Лору, тож вона обвила мене руками. – Звичайно, вашого імені там не буде. А якщо воно й випливе на поверхню – визнайте, одного дня це неодмінно станеться, – ми підшукаємо для вас інше місце. Краще місце. У вашому віці не личить жити на напівзруйнованій фермі – на Бога, тут навіть немає пристойної каналізації. Ми знайдемо для вас гарне помешкання в Анже та оберігатимемо від преси. Ми піклуємося про вас, тітонько, що б ви там собі не думали. Ми не чудовиська. Ми бажаємо вам якнайкращого.
Я відштовхнула її з силою, якої навіть не підозрювала в собі.
– Ні!
Поступово до мене дійшло, що за мною мовчки стоїть Поль, і мій страх перетворився на квітучу лють і піднесеність. Я була не сама. Зі мною тепер був вірний друг Поль.
– Подумайте, яке значення це має для сім’ї, тітонько.
– Ні!
Я намагалася зачинити двері, та Лора примудрилася просунути в отвір черевичок на шпильці.
– Не можна постійно ховатися…
Та тут в отвір ступив Поль. Він говорив спокійним, трохи протяжним голосом, голосом людини, яка або перебуває в абсолютній гармонії, або трохи пригальмовує.
– Можливо, ви не розчули Фрамбуаз.
Його усмішка була напівсонною. Він підморгнув мені, і в цю мить я несподівано зрозуміла, що страшенно його люблю – і це знищило мою злість.
– Якщо я правильно зрозумів, вона не бажає обговорювати цю справу. Так?
– Хто це? – спитала Лора. – Що він тут робить?
Поль подарував їй милу невимушену усмішку.
– Друг, – відповів він. – З давніх часів.
– Фрамбуаз, – покликала Лора, виглядаючи з-за плеча Поля. – Поміркуйте про те, що ми сказали. Подумайте про те, яке це має значення. Якби це було неважливо, ми б не просили вас. Подумайте про це…
– Я впевнений, вона так і зробить, – добродушно промовив Поль і зачинив двері. Лора почала настирливо грюкати, тож Поль замкнув двері на засув і накинув ланцюжок. Тепер її голос був приглушений товщею деревини, і в ньому звучали верескливі нотки.
– Фрамбуаз! Будьте ж розумною! Я накажу Люкові, і він поїде! Можна повернути все, як було! ФРАМБУАЗ!
– Кави? – спитав Поль, рушаючи на кухню. – Може, це тебе… ну… підбадьорить?
Я глянула на двері.
– Ця жінка, – проказала я тремтячим голосом. – Ця бридка жінка.
Поль знизав плечима.
– Вийдемо? – запропонував він. – Там її не буде чути.
З ним було легко, і я пішла слідом страшенно втомлена, а він приніс мені гарячу каву з корицею, вершками й цукром та шматочок чорничного вершкового пирога з буфета. Якийсь час я мовчки їла й пила, доки не відчула, що до мене повертається звична впевненість.
– Вона не поступиться, – нарешті сказала я. – Так чи інакше, але вона тиснутиме на мене, доки не доб’ється свого. Тоді не буде ніякого сенсу зберігати таємницю.
Я притисла руку до голови, що страшенно боліла.
– Вона знає, що я не зможу безкінечно триматися. Їй треба тільки почекати. Це не займе багато часу.
– Ти хочеш здатися їй? – розважливо поцікавився Поль.
– Ні, – моя відповідь прозвучала різко.
Він знизав плечима.
– Тоді тобі не слід так говорити. Ти розумніша за неї, – чомусь він почервонів. – Я переконаний, що ти можеш перемогти, якщо докладеш зусиль…
– Як? – я знала, що кажу це в материній манері, але нічого не могла вдіяти. – Виступити проти Люка Дессанжа та його друзів? Проти Лори та Янніка? Пройшло лише два місяці, а вони вже наполовину зруйнували мій бізнес. Їм лише треба продовжувати в тому ж дусі, і до весни… – я розлючено махнула. – А що як вони почнуть базікати? Усе, що їм треба сказати… –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П'ять четвертинок апельсина», після закриття браузера.