Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

— Який замовляємо сьогодні ресторан? — затарабанив Шор. — «Таймаут», «Діксіленд, «44"?...

— Краще «Сім сорок», — перебив його Вітольд.

Шор зрозумів. Нема проблем. Зустрічаємося у «Шор і Миронович»?

— Еде, краще ти під’їдь до мене. Чекатиму внизу...

— Пардон, але там сек’юриті, — нагадав йому Шор. — А хіба Антоша за день перевтомився? — єхидно поцікавився Шор, натякаючи на те, що Антон — водій Мироновича зранку до вечора спить в авто. — Ти б його перевів до пожежної команди...

— Гаразд, гаразд. Я приїду до тебе. Хвилин через двадцять чекай на вулиці.

Переконавшись, що за ними нема хвоста, Миронович і Шор попрямували на Поділ, до ресторану «За двома зайцями».

— «За двома зайцями» поновив меню, — повідомив Мироновича Шор.

— Це мене дуже тішить, — скривився Миронович. — Особливо сьогодні. Роксана оголосила усьому світові про наше весілля. От тільки дату ще не вказала. Преса залишила білі місця на шпальтах своїх часописів. Телестудії замовили камери і відрядження до сонячного Криму. Затримка з допуском і запрошенням гостей.

— Це що — претензія на дотеп? — беручи в руки меню, глянув на Мироновича Шор. — Де тут жарт, а де серйозно?

— Серйозно все. І все без претензій на дотеп. Єдина її претензія — вона за будь-яку ціну хоче стати дружиною Мироновича-держсекретаря і мільйонера, — серйозно заявив Вітольд.

— Зараз про це ти навіть мріяти не маєш права. Попереду виборча президентська кампанія. Робота з іміджмейкерами, технічними кандидатами, дублерами-однофамільцями, врешті-решт — фальсифікацією. Силою-силенною грошей. Контролерів за фінансами. Шакали і гієни чекають об’їдків на святі і після свята переможців і переможених. А ти проводитимеш медовий місяць на Ямайці чи Багамських островах? Це моя остаточна тобі відповідь, і вона як рішення Верховного суду, оскарженню не підлягає, — підсумував Ед. — Ти маєш такий імідж у суспільстві! І раптом — така новина... Держслужбовець найвищого рангу в країні в такий відповідальний час заводить роман. Кидає власну сім’ю і розбиває іншу...

— Еде, не я розбив і не я кинув, — нагадав йому Миронович.

— Хто це буде уточнювати? У цих випадках завжди винен той, у кого більше влади. Це так звана своєрідна компенсація в ім’я моральної рівності в суспільстві.

— Я це розумію, але боротьбу закінчено. Усе вирішено за мене. На вищому рівні, Еде...

— Вищому, ніж займаєш ти? — Шор на мить відклав меню і наказав офіціантові не підходити ближче, ніж це йому дозволяє слуховий апарат.

— Так! — відповів Миронович. І після паузи додав: — Так розпорядився Папа.

— Хіба він з нею переспав? — Шор знову взяв меню в руки.

— Я цього не знаю.

— Ах, ти цього не знаєш?! — зовсім по-єврейському уточнив Шор і витягнув свою довгу шию з-за червоного з золотим меню і поправив для чогось свої окуляри. — А хто це знає? Чи це має знати Шор і ти його для цього запросив?

— На весілля запрошені Папа з Мамою, президент Росії, патріарх Московський, керівництво телекомпанії, — пропустив повз вуха репліки Шора Миронович. — І ще ряд поважних гостей.

— Співголова юридичної компанії «Шор і Миронович» там матиме честь?.. — про себе запитав Шор у третій особі.

— Якщо списком гостей не займатиметься сам Папа і моя наречена. Адже все тепер вирішується, як ти бачиш, поза мною...

Підійшов метрдотель на правах давнього знайомого. Чемно привітався.

— У нас оновлене меню, пане Шор.

— Мені вже доповідали, — повів чорними і густими бровами Ед. — Панський столик «На широку ногу»...

— І все? — уточнив метрдотель.

— Додай ще «Корону із кролика» і «Я у мами — шикарний син».

— Кому що?

— Мені «Корону», а поважному пану, — кивнув Шор на Мироновича, — «Я у мами — шикарний син». До речі, син-одинак. Але незабаром вони одружуються з міс... Ну як би делікатніше сказати? Це слово від слова — «король». Ага, — повертів пальцем улюблене тім’ячко Шор. — Точно — одружується з «міс королевою». Бо ж не скажеш — з міс Королицею. Королиця у нього вже була. — Тепер — королева.

— Я вас вітаю! — чемно схилив голову метрдотель.

— Це він жартує. Не у моєму віці одружуватись.

— Чому? Ви досить молодий, симпатичний... Молодші дівчата в таких саме й закохуються, — мовив серйозно метрдотель. — Он у нас офіціантка Люда тільки за такими й бігає: у кого шикарна тачка, престижна «мобіла», на березі Дніпра єврохата у три поверхи...

— ... і повні гаманці з крупними купюрами чи з пластиковими картками, — додав Шор.

— Само собою. Не стану заперечувати. А що питимемо? — метрдотель про це запитав так, що Мироновичу хотілося з’ясувати: «А що, ти питимеш разом з нами?» Але він промовчав. Шор відповів за нього:

— І горілку — також...

— Як щодо закусок? Можна запропонувати «Спогад дитинства».

— І що до того «дитинства» входить? — глянув на нього Миронович.

— Те, що вам найбільше запам’яталося з дитинства. Не такий уже тоді в нас був широкий асортимент. Звичайно, якщо ми не належали до високих компартійних бонз... — пояснив метрдотель.

— Печена картопля в мундирах, олійка, сіль, — згадував уголос Миронович, — чорний хліб і, якщо це середина літа — розламаний помідор і огірок. Мабуть, це й все... Хіба що з півдесятка червоних раків. Може, ще витерта об штанину морквина, — Миронович, не спускав очей з усміхненого метрдотеля, що стояв у позі «Я до ваших послуг» з білим рушничком на лівій руці. — А чого ж — це ідея. Як ти, Еде?

— Я пас, — відповів Шор. — Мій батько був директором універсальної бази і я їв у дитинстві сьомгу, осетрину, ікру, дарницький балик, а на десерт мені із «загниваючого Заходу» привозили на вибір трюфельне морозиво, «Бомбон Релено», ванільно-шоколадний «Кармен» і рідше — «Фланк з вершками»...

— Я зрозумів, але в нас цього нема...