Читати книгу - "Омріяний Рим"

Одні твердять, що Костянтин усього-на-всього купився на загальну хвилю навернення в нову релігію, інші — що це був істинний прояв віри, бо ж на той час християнство ще не набуло значного поширення. Та хоч якими мотивами він керувався, навернувшись 312 року в християнство, Костянтин змінив усю ідеологічну основу Римської імперії. Перейшовши в монотеїзм і відкинувши старих богів, він заклав підґрунтя до тривалої зміни божественного статусу імператора.

Щоправда, зміна ця була не такою очевидною. Костянтин і досі мав статус надлюдини, він усе ще втілював верховне божество, його прославляли й зображали в скульптурах значно більших, аніж статуї Августа. Його обожнювали й вихваляли мало не з істеричним запалом. Річ у тім, що він прагнув використати нову релігію для поновлення слави Риму.

Однак у його підході була одна теоретична відмінність, яка відіграла свою роль тільки з часом.

Поклоніння імператору Августові саме по собі було політичним актом пошанування Риму. А християнське поклоніння не конче мало під собою якесь політичне підґрунтя.

Коли прийшли руйнівники Риму, багато з них були варварами, наверненими в християнство. Прихід християнства суттєво, хоч і не очевидно, зрушив підвалини, на яких стояла імперія, адже в той час, як усі поклонники імператора виказували свою відданість Риму, не всі християни були відданими імператорові.

Це стало початком кінця для тієї чарівної павутини, сплетеної Августом — напіврелігійних відносин між громадянами й владою. Це стало початком кінця для того яєчного білка, що тримав укупі весь пиріг.

На жаль, відтоді Європа так і не знайшла замінника тому згущувачеві.

Існували й інші важливі й значно очевидніші способи, якими християнство змінило уявлення про те, що означає бути римлянином. Уже на самому початку III ст., 206 року, християнський письменник Тертуліан з осудом писав про ігри й театр. За його словами, жінки мусять затуляти обличчя, а всі поганські оздоби та прикраси мають бути заборонені. Гадаю, зайве казати, що лазні стали вважати за щось непристойне.

Однак рух проти язичницької культури досягнув свого апогею лише після навернення Костянтина, і реакція на це не забарилася. 391 року останній імператор об’єднаної імперії Феодосій І у своїй промові оголосив жертвоприношення поза законом: відтоді забороняли забій худоби на честь будь-кого, навіть імператора. Крім того, він осудив милування красою класичної скульптури, стверджуючи, що «нікому не дозволено заходити у святилища й храми та підводити очі на статуї, створені людською працею».

Того-таки року цей фанатик загасив вічний вогонь у храмі Вести й оголосив, що держава більше не вимагає від весталок берегти цноту. 393 року він скасував Олімпійські ігри, пояснивши цей крок тим, що вони занепадницькі, розпусні й до того ж не обходяться без надмірної оголеності.

Зграї агресивних християнських ченців почали руйнувати язичницькі храми. За наказом Феодосія було знищено чимало див світу, зокрема Серапеум — храм Серапіса в Александрії.

Зовсім не дивно, що в такій новій атмосфері римська знать утратила колишній евергетичний[96] блиск. На приватні кошти в Європі більше не будували славетних пам’яток архітектури: храмів, лазень, театрів, портів, громадських вбиралень й амфітеатрів.

Заможні люди віддавали гроші церквам, і хоча ті, без сумніву, й витрачали ці кошти на добрі справи, як-то допомога бідним, до нас від тих часів не дійшло жодних пам’яток. Зненацька виникла нова норма поведінки — аскетизм: відмова від книг, ба навіть спалення їх, і пошуки усамітнення в пустелі. Для суспільства, саме осердя якого лежало у створенні урбаністичної цивілізації й радості від розбудови міст, такий поворот став кардинальною зміною.

Громадяни Ранньої Римської імперії гадали, що видиратися на стовп помедитувати є не лише вкрай безглуздою, а й непристойно егоїстичною поведінкою. А християни вважали це чимось святим.

Сьогодні не дуже модно цитувати Едварда Ґіббона, та мені здається, у цьому його уїдливому коментарі є дрібка правди:

Духівництво пропагувало доктрини терпимості й легкодухості, найбільші чесноти суспільства осуджувались, а рештки бойового духу поховали в монастирях. Значна частина громадських й особистих багатств ішла на показну підтримку доброчинства та побожності, а армійську платню роздавали юрбищам обох статей, які тільки й знали, що вихваляти чесноти стриманості й доброчинства.

Як бачите, Ґіббон вважав, що християнство морально підточило Римську імперію, тому вона стала вразливою перед варварами. За його словами, до падіння Риму призвели смиренність і підставляння другої щоки. Уже в наші часи його підтримав незрівнянний А. Г. М. Джонс[97], який також дотримується думки, що церкві віддали забагато військових та адміністративних повноважень.

Хоч я потайки й симпатизую старому Ґіббонові, та що пильніше ми приглянемося до того, що дійсно сталося, то чіткіше зрозуміємо, що реальна причина падіння Риму крилася не всередині імперії, а за її межами.

На відміну від її численних послідовників, Римську імперію не роздирали повстання підкорених нею народів, зовсім ні. Атож, справедливо твердити, що мало місце обурення системою оподаткування й те, що ми в цій книжці називаємо романоскептицизмом.

21 року в Галлії зчинився бунт під проводом Флора та Сакровіра, і хоча причини його складні й неоднозначні, значною мірою він був спричинений національними почуттями галлів. 62 року королева племені іценів Боудіка здійняла повстання, причини якого, без сумніву, стосувалися люті на римлян та їхнього ставлення до її королівської родини[98]. Цілком справедливо припускати, що, змальовуючи жорстоку й пристрасну оборону Британії Калгаком, Таціт описує почуття, які дійсно побутували серед народу.

Попри увесь ефект мультиварки Римської імперії, до нас дійшли докази існування в ній старого й доброго упередження за національною ознакою. А отже, не тільки сатирик Ювенал (хай і дещо перебільшено) бідкався через навалу чужинців на кшталт греків і сирійців.

Наприклад, є одна прекрасна віндоландська табличка[99] з Адріанового валу, у якій гурт бельгійських вояків зневажливо висловлюється про Britunculi — маленьких британців. Саме так, бельгійці ганять британців.

Такими є зразки протонаціоналістичних настроїв, спричинених римським вторгненням, а затим тривалий час придушуваних упродовж періоду Pax Romana.

У всьому цьому безладі та ревищі прозирають різні культури, що існували до хвилі романізації. Коли ж хвиля відкотилась, а разом із нею впала й Римська імперія, то лишилися тільки калюжки, окремі екосистеми, у яких сформувалися різні мови й культури сучасної Європи.

Однак передумовою падіння Риму були зовсім не люті племена всередині імперії, адже самі вони давно романізувалися.

Проблемою Риму стали навали вандалів, аланів, франків, алеманів, готів, гунів, тервінгів і