Читати книгу - "Вакансія на вбивцю"

«Отже, це початок нової пригоди, — подумав він і заходився пакувати дорожню сумку. — Завтра вранці менти почнуть мене розшукувати. Розпочнеться полювання. Але в мене є гроші, є, нарешті, неабиякий розум. Що ще треба?» Він визирнув у вітальню. Переконавшись, що Маргарити там немає, швидко вибіг у коридор і, зиркнувши ЛІВОРУЧ, рушив у бік сходів.

У холі досі юрмився народ. Люди стояли, сиділи, випивали, обговорюючи щойно переглянутий фільм. Годинник над столом адміністратора показував за двадцять другу.

Пробираючись крізь юрбу, Віталій раптом відчув на своєму плечі чиюсь руку. Від несподіванки, він різко озирнувся. Перед ним стояв і посміхався Павло Дзюбенко:

— Гей, козаче, куди зібрався у такий час?

— Тебе це не обходить, — відрубав Віталій і попрямував у бік виходу.

Дзюбенко пильно подивився йому вслід.

* * *

Микола Дементій шукав сигарети. Рудько, втомлений і спітнілий, сидів у кріслі й дивився на майора. Жахливо хотілося спати, але Іван розумів, що майор нізащо не здасться, а почне шукати нові версії.

— Якщо це не Калач, — відкинувшись у кріслі, розмірковував уголос Дементій, — виходить, треба помізкувати, хто б це міг бути ще. Кого тепер підозрювати? У моєму списку залишилася тільки одна людина, і це Віталій Гаранджа.

Авенір Дейкало здивувався:

— Не може бути?! Навіщо такому чоловікові вбивати дівчину? Та й, узагалі, з чого ти вирішив, що він у твоєму списку? Чому ти підозрюєш його?

— Щось дуже дивним здався мені цей кіношний геній, — сказав Дементій і струсив попіл з сигарети. — Він був останнім, хто розмовляв з Жанною. Принаймні за нашими відомостями. Крім того, був у номері, коли Жанна Задорожна піднялася на сьомий поверх.

— Тільки обережно, — порадив Дейкало. — Такі люди здатні зіпсувати послужний список. Та й, згадай, його подруга Маргарита теж перебувала в номері, коли Жанну вбили.

— Я пам’ятаю про це, і це мене тривожить. Але хто ж тоді це зробив? Хтось, кого ми не знаємо, і цей хтось був на сьомому поверсі й, зустрівши дівчину, вбив її без будь-якої причини і без жодних вагань. Ні, я не можу прийняти таку версію. Зараз я вже майже впевнений, що дівчина була вбита не в 730 номері. Мені здається, цю версію нам хтось підсунув, так само, як і версію про самогубство Калача. Інтуїція підказує, що тут щось не так.

Авенір Дейкало щосили боровся з бажанням широко позіхнути.

— Головне не інтуїція, майоре. Потрібні докази.

Микола Дементій уважно подивився на нього:

— А чи не надто ти розумний як для журналіста, друже? Але давай подивимося, чи можна з цих фрагментів скласти іншу картинку? Хто чергував на сьомому поверсі?

Іван Рудько трохи подумав і пригадав:

— Мій хлопець, Сергій Півторак.

— Він ще тут?

— Сумніваюся, але можу перевірити.

— Якщо він уже звільнився, то покличте його сюди. І попрохайте зайти Скорохода. Він мені теж потрібний.

Очікуючи на них, Микола Дементій знову переглянув свої записи і розшифровки записів на диктофон. Перечитав усі й подумав, що ще на початку розслідування запідозрив Віталія Гаранджу, коли той збрехав про намисто. Підозри ці, щоправда, швидко спростували. Гаранджа дуже просто роз’яснив ситуацію. Майор знову пригадав слова Гаранджи: «Я ніколи не казав, що вона була в намисті. А описав його, бо бачив, коли воно випало з її сумочки, тож підняв намисто і повернув їй». Природне пояснення. Та це може бути і брехнею. Тоді Гаранджа відразу ж стає підозрюваним номер один.

Коли о першій годині ночі Іван Рудько привів Скорохода і Півторака до Дементія, той уже встиг двічі перелопатити свої нотатки.

Микола подивився на Півторака: огрядний, повновидий, засмаглий чоловік з чистими великими очима.

— Ви знаєте, як виглядає Гаранджа? — запитав він.

Півторак кивнув:

— Так, майоре. Я добре знаю в обличчя багатьох наших мешканців.

— Ви сьогодні бачили, як він виходив з номера, а потім повертався до себе?

— Так, майоре.

— Він заглядав у які-небудь інші номери, поки ви чергували?

Півторак на хвилину замислився:

— Він заходив у номер 730. Там, очевидно, живе його знайомий. Вони побалакали кілька хвилин. Потім Гаранджа повернувся до себе, а тоді знову вийшов, викликав ліфт і поїхав униз.

Дементій і Дейкало перезирнулися. Майор напружився.

— А він точно заходив у 730-й номер?

— Я в цьому абсолютно впевнений, майоре. Навіть записав це собі у записник.

— І це було до того, як ми почали обшукувати номери?

— Так.

Микола Дементій зітхнув:

— Добре, ви вільні. Можете йти.

Коли пішов Сергій Півторак, Микола Дементій повернувся до Скорохода:

— Ти знаєш Віталія Гаранджу?

— Ні, майоре. Я його ніколи не бачив.

— Йому під сорок, високий, стрункий, білявий, з білявими вусами. Очі світлі, дивиться зверхньо. Майже постійно ходить у темних окулярах, — сказав Микола Дементій. — Поки ти стежив за квартирою Назарук, не бачив кого-небудь, хто підходив би під такий опис? Можливо, він був не один, а з жінкою?

Скорохід насупив лоба, пригадуючи, потім заперечливо похитав головою:

— Ні, майоре. Я не помітив нікого схожого. Двох або трьох чоловіків привели у квартиру молоденькі жінки. Я шукав Калача і тому не звертав особливої уваги на парочки.

— Добре, йдіть.

Коли Скорохід пішов, Микола Дементій звернувся до Дейкала:

— Принаймні тепер ми точно знаємо, що в Гаранджи була можливість підкласти намистину і взяти шнур у 730-му номері. Я не стверджую, що він це зробив, але міг зробити, чи не так?

— Слухай, Миколо, — заперечив Авенір Дейкало. — По-моєму, ти даремно гаєш час на цього чоловіка. Його подруга Маргарита була з ним у номері на час смерті дівчини. Чи не хочеш ти сказати, що вона теж якось пов’язана з цією історією? Та й який мотив може бути у режисера?

— Ну мотив все ж є. Він і сам не приховує, що вони посварилися у барі напередодні.

— Я думаю, що якби кожного разу, коли чоловік діставав відкоша від жінки, він вбивав її, то весь Хрещатик був би вимощений трупами.

— Не скажи. Все залежить від того, який це чоловік і яка жінка. Один лиш утреться і піде шукати собі іншої подружки. А є такі, що затаяться і чекатимуть кілька років, щоб потім усе ж помститися.

— Гаранджа, звичайно, справляє враження чоловіка, який звик домагатися свого, але…

Микола Дементій зупинив його жестом і дуже уважно подивився на телефонний апарат.

— Зажди секунду, — перебив він приятеля. — Здається, зараз нам вдасться розв’язати наші проблеми, якщо не всі, то принаймні більшість. Коли Гаранджа був у цій кімнаті востаннє, то збирався потелефонувати з мобільного, а я