Читати книгу - "Вакансія на вбивцю"

запропонував йому скористатися стаціонарним телефоном. Ти знаєш, люди страшенно люблять економити на дрібницях, тому він пристав на мою пропозицію. А тепер для особливо кмітливих: чи залишились його пальчики на апараті? На це навіть ти відповіси: аякже. Тепер питання друге: а чи не порівняти нам ці пальчики з відбитками на намистині й на монеті, яку було підкладено у цоколь патрона лампочки у квартирі потерпілої Назарук, що призвело до короткого замикання. Найкмітливіші скажуть: обов’язково. Тому я зараз викличу мого любого друга Гімпеля.

Іван Рудько підхопився і вибіг з кімнати.

Микола Дементій закурив ще одну сигарету й зручніше вмостився у кріслі. У нього боліла голова, смертельно кортіло спати, але він намагався не розслаблятися.

За той час, поки шукали експерта, Гаранджа зміг непомітно вислизнути з готелю, не зустрівши дорогою нікого, крім Павла Дзюбенка.

Вже о другій ночі Гімпель зайшов до майора, де сидів і невтомний Дейкало. Як тільки Микола побачив експерта, відразу ж вказав на телефон:

— Перевір, будь ласка, апарат. Сподіваюся, ти знайдеш на ньому відбиток, ідентичний тому, що був на намистині.

Експерт трохи здивувався, але промовчав. Він відкрив валізку, а за кілька хвилин радісно скрикнув:

— Прекрасно! Ти, як завжди, маєш рацію, друже. Ось де на корпусі телефону слід пальця: його залишила та сама людина, чиї відбитки ми знайшли на намистині з 730-го номера.

Дементій почухав потилицю й уважно подивився на експерта:

— Ти впевнений у цьому?

— Абсолютно! — вигукнув експерт переможно. — Дактилоскопія — точна наука. Помилки виключені. Але зачекай. І відбитки на монеті мені знайомі. Вони по всьому номеру 730.

Вражений майор аж підвівся.

— Ти певен?

— Уже вдруге за останні дві хвилини ти ставиш мені це питання. А я натомість спитаю тебе: я коли-небудь помилявся?

— Тобто Дзюбенко був у квартирі Назарук? Ти це хочеш сказати?

— Я нічого не хочу сказати, крім того, що відбитки на монеті такі самісінькі, як і в номері 730. А ще там є відбитки Жанни Задорожної, але давні. Я б припустив, що вони були знайомі. Але казати щось і робити висновки — твоя справа, — стомлено відповів Гімпель.

Зависла довга пауза, після якої Микола Дементій сказав:

— Треба негайно йти до Гаранджи. Іване, запитайте в адміністратора, чи на місці він.

Іван Рудько повернувся за кілька хвилин:

— Він нагорі. І його подруга теж у номері.

— Цікаво, чи є в цього хлопа на руках подряпини? — промовив Авенір Дейкало. — Ходімо, шановний, я хочу, щоб ти зняв у нього відбитки пальців.

І вони всі разом вийшли з кімнати. Затримавшись у холі, Микола Дементій попросив Рудька:

— Підніміться і почекайте біля входу в номер. Я хочу, щоб черговий повідомив Гаранджі про наш візит. Та водночас ми не повинні дозволити йому втекти.

Рудько кивнув і заквапився нагору. Поки вони чекали, Гімпель, задумливо випускаючи дим, сказав Дементію:

— Ти знаєш, майоре, розкриття цього злочину зробить тебе знаменитим. Твоє ім’я прогримить!

Дементій знизав плечима:

— Необов’язково з мене кпити зайвий раз. Я і сам знаю, чого вартий. Мені уже керівництво телефон обірвало, а тоді жарти. Та менш за те. Я ось думаю, що Гаранджа, напевно, має алібі. І взагалі, ця справа, так би мовити, з підводним камінням.

— Я сподіваюся, що ти не помилився, — експерт весело посміхнувся. — Ми в цьому незабаром переконаємося, щойно я візьму в нього відбитки пальців. Закладаюся, він саме той, кого ми шукаємо.

Микола Дементій підійшов до стійки адміністратора:

— Будь ласка, подзвоніть пану Гаранджі й повідомте, що мені необхідно з ним зустрітися. Ми хочемо піднятися до нього в номер.

Черговий глянув на годинник:

— Узагалі-то, вже пізненько турбувати пана Гаранджу. Може, краще вранці?

— Будь ласка, передайте, що я вас попросив. Я сам вибачуся за пізній візит.

Адміністратор подзвонив. Довго чекав, поки знімуть трубку, потім виклав прохання майора, а вислухавши відповідь, подивився на Дементія:

— Пана Гаранджи в номері немає.

Майор насупився:

— Нам повідомили, що він піднявся до себе ще годину тому.

— Але пані стверджує, що його в номері немає, — повторив черговий.

Оперативник забрав у нього трубку:

— Пані Маргарито? Це майор Микола Дементій. Міліція. Я був би дуже вам вдячний, якби ви змогли зі мною зустрітися на кілька хвилин. Можна піднятися?

— О Господи! — тяжко зітхнула Маргарита. — Врешті-решт, я давно вже в ліжку і снодійне випила! Ну, добре. Заходьте, майоре. Тільки ненадовго, — і вона поклала трубку.

Микола Дементій підійшов до чергового.

— Ви бачили, як Гаранджа виходив з готелю?

Черговий похитав головою:

— Ні, майоре, не бачив. Мені здається, він не виходив з готелю.

Це почув Павло Дзюбенко, чекаючи, аби подали ключ від номера. Він саме повертався з бару, тому був трохи напідпитку:

— Та ні, ви не в курсі, — втрутився він у розмову, — Гаранджа пішов десь із півгодини тому — поїхав кудись на природу, може, на риболовлю.

— Чому ви так думаєте?

— Бо він був з наплічником.

— А Гаранджа що, любитель риболовлі?

— О Господи! Звідки ж мені знати! — тяжко зітхнув Дзюбенко.

Дементій подякував йому і махнув рукою експерту. Удвох вони рушили до ліфтів. Іван Рудько вже був біля дверей 723-го номера.

— Він не з’являвся, — відрапортував, коли майор з експертом підійшли.

— Гаранджи немає в номері. Унизу нам сказали, що він, можливо, вирушив на риболовлю, — сказав майор невдоволено.

— Що, пошлемо людей шукати його? — запитав Рудько.

— Ні, поки не треба. Я спершу хочу побалакати з його подругою. Будьте поблизу. Коли ви мені знадобитеся, я вас покличу. І ще, про всяк випадок поставте двох міліціянтів біля ліфта.

І Микола Дементій постукав у номер 723. Двері відчинилися миттєво, Маргарита вже чекала на них. Було очевидно, що вона справді спала: волосся скуйовджене, сама вона куталася у мереживний пеньюар.

— Майор Дементій?

— Так. Мені страшенно шкода, що змушений вас потурбувати.

— Прошу, заходьте. У чім річ?

Дементій увійшов до вітальні.

— Я так розумію, що вашого друга немає.

— Так, справді немає. Він вирішив подихати свіжим повітрям. А чому це він раптом вам знадобився?

— Я розслідую убивство Жанни Задорожної, — пояснив Дементій. — І хотів поставити йому кілька питань.

Маргарита вирячила на нього очі:

— Якого біса? Навіщо?

Потім, ніби перепрошуючи, махнула рукою:

— Сідаєте, будь ласка, майоре. Мені б не хотілося справити на вас погане враження. Просто я завжди зла, наче кобра, коли мене будять зненацька.

Проте Дементій відчув: річ не лише в несподіваному пробудженні. У жінці відчувалось якесь напруження, ба навіть ворожість. Майор зрозумів, що нічого суттєвого він тут не довідається.

— Ще раз прошу вибачення, пані Маргарито, що