Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

призначений день Полліанна, разом з Тімоті, якому тепер належали коні Гаррінґтонів, поїхала на станцію, щоб зустріти поїзд. До останньої миті Полліанна відчувала цілковиту впевненість у собі і була сповнена радісних очікувань. Та коли зі скреготом і свистом поїзд зупинився коло платформи, дівчину охопила справжнісінька паніка: сумніви, зніяковіння, побоювання. Раптом вона усвідомила, що без сторонньої допомоги навряд чи впорається. Вона пригадала заможність, громадське становище і вишукані смаки місіс Керю. До того ж, вона пригадала, що на неї чекає зустріч з незнайомим молодим чоловіком, либонь, не надто схожим на сором’язливого хлопчика, з яким вона була знайома шість років тому.

На мить її охопило панічне бажання кудись утекти… заховатись.

— Тімоті… я нездужаю. Мабуть, я захворіла. Я… Скажи їм… нехай пошукають готель… — затинаючись вимовила вона, скулившись і підводячись наче для того, щоб кудись вислизнути.

— Мем, ви що! — перелякано вигукнув Тімоті.

Одного погляду на його ошелешене обличчя Полліанні вистачило, щоб розреготатись і віднайти впевненість у собі. Вона розправила плечі.

— Та нічого, нічого. Не зважай! Я пожартувала, Тімоті… А онде й пасажири! Вони вже десь тут! — вигукнула Полліанна, цілковито опанувавши себе, і рушила до поїзда.

Вона одразу їх упізнала. Зрештою, якби навіть були якісь сумніви, милиці в руках високого темноокого юнака одразу привернули б її увагу.

По коротких хвилинах рукостискань і привітальних фраз вони вже сиділи разом з місіс Керю і Джемі в екіпажі. Седі Дін влаштувалася навпроти них. Лише тоді Полліанна відчула себе здатною як слід придивитись до своїх друзів. Вона одразу відзначила зміни, що сталися з ними упродовж останніх шести років.

Перш за все, вона відчула здивування змінам місіс Керю. Полліанна геть забула, що місіс Керю вродлива жінка. Що у неї довгі вії і надзвичайно гарні очі. Дівчина упіймала себе на тому, що трохи заздрить відповідності пропорцій цього досконалого обличчя до вимог таблиці вроди з того жіночого журналу. Найприємніше було, що на вродливому обличчі жінки не лишилося й сліду колишньої понурості і гіркоти.

Тоді вона обернулася до Джемі і знову відчула приємне здивування. Джемі теж дуже погарнішав. Полліанна відзначила його непересічну зовнішність. Особливо привабливими видались їй темні очі і бліде обличчя, облямоване чорними кучерями. Вона глянула на милиці, що він поклав поруч себе, і подих дівчині перехопило від глибоко співчуття…

Що ж до Седі Дін, дівчина мало змінилася від тоді, коли Полліанна вперше зустріла її у Бостонському громадському парку, якщо говорити про зовнішність; але в розумінні стилю, зачіски, манер і мови — це була геть інша Седі.

Розмову почав Джемі.

— Як мило з твого боку, що ти запросила нас, — сказав він Полліанні. — Знаєш, що мені спало на думку, коли ти написала, що прийматимеш нас у себе?

— Ні, навіть не здогадуюсь, — невпевнено відповіла Полліанна.

Вона намагалась не дивитися на милиці поруч з Джемі, але горло їй так само стискала судома.

— Я пригадав маленьку Полліанну з пакуночком горіхів для сера Ланселота і леді Гіневри, і зрозумів, що ти просто уявила нас на їхньому місці, — адже у тебе є щось таке, чим ти ладна поділитись, і це зробить тебе щасливою.

— Пакет горішків! Не вигадуй! — засміялась Полліанна.

— Звісно, у нашому випадку йдеться не про пакет горішків, а про будинок з просторими світлими кімнатами, про сільське повітря, парне молоко і свіжі курячі яйця, — жваво відгукнувся Джемі. — Але суть справи від цього не міняється. З цього приводу хотів би тебе застерегти… Пам’ятаєш, яким ненажерливим і нахабним був сер Ланселот?…

Джемі зробив багатозначну паузу.

— Пусте! Я готова ризикнути, — усміхнулась Полліанна, радіючи, що тітонька Поллі не чує цієї розмови і не може переконатися, що її найгрізніші передчуття здійснюються. — Бідолашний сер Ланселот! Цікаво, чи він іще живий, чи хтось його підгодовує у парку?

— Він живий і його підгодовують, — весело втрутилась в розмову місіс Керю. — Цей кумедний юнак досі ходить у парк не рідше одного разу на тиждень, і кишені у нього напхані горіхами і ще не знаю якими ласощами. Його шлях можна завжди простежити за цівкою зерна, що завжди за ним тягнеться. А коли я замовляю на сніданок кашу, раз у раз чую: «Містер Джемі згодував усю крупу птахам, мем!».

— Дозвольте мені дещо додати! — пристрасно почав Джемі.

Наступної миті Полліанна упіймала себе на тому, що слухає історію про двох білок на залитій сонцем галявині парку з таким самим захопленням, з яким слухала багато років тому. Згодом вона зрозуміла, про що писала Делла Ветербі у своєму листі. Коли вони під’їхали до будинку, і Джемі, спираючись на милиці, вийшов з екіпажу, вона усвідомила, що упродовж десяти хвилин дороги встигла забути про його каліцтво.

На втіху Полліанні, перша зустріч тітоньки Поллі з гостями минула набагато ліпше, ніж можна було припустити. Керю так щиро і захоплено вихваляли старий будинок, вишукані меблі і елеґантне оздоблення, що господиня просто не здатна була поставитись до гостей з несхваленням і байдужістю. Не минуло й години, як особисте очарування Джиммі взяло гору над недовірливою упередженістю тітоньки Поллі. Полліанна зрозуміла, що принаймні одна з найгрізніших перепон уже не становить небезпеки: тітонька Поллі почала грати роль поважної, але гостинної господині, виявляючи милостиву прихильність до своїх гостей. Та попри сприятливу зміну у ставленні тітоньки Поллі, Полліанна розуміла, що на неї саму чекають чималі труднощі.

Щодня треба було виконувати найрозмаїтішу роботу. Бетті, сестра Ненсі, виявилась привітною, працьовитою дівчиною; але їй, як швидко переконалася Полліанна, треба було ще багато чого навчитись, а навчання потребувало певного часу. Полліанна постійно боялася, що не зуміє з чимось упоратись. У перші дні не витертий пил на меблях видавався їй трагедією, підгорілий пиріг — катастрофою.

Утім, поступово, завдяки місіс Керю і Джемі, Полліанна навчилась простіше ставитись до своїх обов’язків, усвідомивши, що насправді трагедією і навіть катастрофою в очах друзів міг бути не пил чи підгорілий пиріг, а вираз турботи чи тривоги на її обличчі.

— Не треба так виснажувати себе роботою тільки заради того, щоб нас нагодувати! — запевняв її Джемі. Досить того, що ти дозволила нам приїхати.

— Нам було б корисніше їсти не так багато, — сміючись казала місіс Керю, — щоб не сталося «обтравлення», як казала одна з моїх підопічних дівчат, коли страва погано діяла на її шлунок.

Взагалі, троє новоприбулих з вражаючою легкістю пристосувалися до повсякденного життя в будинку Гаррінґтонів. Не минуло й доби, як місіс Керю вже захоплено разповідала на запитання місіс Чилтон про гуртожиток для дівчат, а Седі Дін і Джемі сперечалися за право допомагати на кухні, лущити горох чи зрізати квіти.

Керю вже мешкали у будинку Гаррінґтонів близько тижня, коли якогось вечора завітали Джон і Джиммі Пендлтони. Полліанна давно чекала на цей візит.