Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

— Усі ви завжди були моїми щирими друзями, і тому я хочу, щоб ви мали нагоду подружитися, — пояснила вона.

Полліанну нітрохи не здивувало, що Джиммі і Джон Пендлтони були зачаровані вродою і манерами місіс Керю. Дещо несподіваним видалось їй враження, яке справив Джиммі на місіс Керю. Так наче вона була вже з ним знайома раніше…

— Містере Пендлтоне, ми ніколи з вами раніше не зустрічались? — спитала місіс Керю.

— Не думаю, — усміхнувся той у відповідь. — Навіть упевнений, що ми не зустрічались. Адже, раз побачивши вас, я вже ніколи не забув би про це, — додав він, гречно вклоняючись.

Він вимовив це таким багатозначним тоном, що всі засміялись, а Джон Пендлтон зауважив:

— Влучно сказано, синку, а надто зважаючи на твій юний вік. Так куртазно навіть я сам не зумів би висловитись.

Злегка зашарівшись, місіс Керю засміялася разом з усіма.

— Ні, справді, я не жартую, — наполягала вона. — У вашому обличчі є щось знайоме. Навіть якщо ми не були знайомі раніше, напевне я вас де-небудь бачила.

— Можливо, ви його бачили у Бостоні, — втрутилась Полліанна. — Взимку Джиммі навчається у Технологічному інституті. Він будуватиме мости і дамби. Коли виросте…

Вона багатозначно зміряла поглядом височезного юнака, що стояв перед місіс Керю, і знову всі засміялись. Усі, крім Джемі. Лише Седі Дін помітила, що Джемі заплющив очі і стиснув губи так, наче щось завдало йому болю. І тому саме Седі Дін змінила тему розмови. Вона стала говорити про книжки, квіти, звірів, птахів, — про все, що було близьким і знайомим Джемі, відвертаючи розмову від мостів і будівництва. Седі усвідомлювала, що це останнє ніколи не буде доступним Джемі. Ніхто не помітив, як вона навмисне перевела тему розмови в інше русло, як не помітив це сам Джемі, заради якого вона старалась.

Коли Пендлтони пішли, місіс Керю знову заговорила про своє дивне відчуття, буцімто вона вже зустрічала раніше Пендлтона-молодшого.

— Я точно знаю, що десь його бачила… — задумливо повторювала вона. — Десь бачила. Можливо, справді у Бостоні, але…

Вона замовкла на півслові, а тоді додала:

— Хоч би там як, він славний юнак. Він мені подобається.

— Це добре! Мені теж, — кивнула Полліанна. — Він мені завжди подобався.

— То ти давно його знаєш? — дещо сумовито запитав Джемі.

— Ще б пак! Я його знала ще тоді, коли була малим дівчиськом, а його звали Джиммі Бін.

— Джиммі Бін?! То він не рідний син містера Пендлтона? — здивувалась місіс Керю.

— Ні, він усиновлений.

— Усиновлений? — втрутився Джемі. — В такому разі, він такий же син, як і я.

В голосі його пролунала дивна нотка гордощів.

— Так, у містера Пендлтона своїх дітей не було. Він навіть одружений ніколи не був. Він тільки раз замислив одружитись, але… але не одружився.

Полліанна збентежено почервоніла. Вона мало не обмовилась про те, що то її мати колись відмовила Джону Пендлтону і у такий спосіб зробилася причиною довгих років його сумного холостяцького життя. Місіс Керю і Джемі, не знаючи цього і помітивши тільки зніяковіння дівчини, прийшли до одного й того самого хибного висновку. «Невже, — питали вони себе, — той Джон Пендлтон був закоханий у Полліанну, яка могла б йому за доньку бути?».

Природно, вони не висловили цього вголос, тож і з боку Полліанни не пролунало жодних пояснень.

Природно також, що ця невисловлена думка не була забута, а заховалася десь у глибинах пам’яті, щоб за зручної нагоди нагадати про себе.

Розділ 21. Дні літа

Ще до приїзду Керю Полліанна нагадувала Джиммі про свої сподівання, що він допоможе їй розважати гостей. Сам Джиммі тоді не висловив аж такого захвату щодо своєї участі, але вже на другому тижні перебування Керю в містечку він не тільки виявив бажання, а просто палав нестримним прагненням виконати прохання Полліанни. Принаймні якщо судити з частих і тривалих відвідин і настійливих пропозицій скористатися з коней і автомобілів Пендлтонів для прогулянок та екскурсій. Між ним і місіс Керю з першої зустрічі встановились дуже теплі дружні стосунки, що спирались на обопільну симпатію. Вони охоче прогулювались разом, розмовляли і навіть планували спільно опікуватись жіночим робітничим гуртожитком, коли Джиммі взимку повернеться на навчання у Бостон. Утім, достатньо уваги приділялось також Джемі та Седі. Місіс Керю усіма способами показувала, що Седі слід сприймати як повноправного члена родини. Вона дбала, щоб Седі разом з усіма брала участь у всіх розвагах і прогулянках.

Гостинність виявляв не тільки Джиммі, але той старший Пендлтон. Він дедалі частіше супроводжував названого сина під час його візитів. Таким чином планувались і успішно здійснювались прогулянки екіпажем, автомобільні поїздки за місто, пікніки. Приємні пообідні години гаяли на веранді — за читанням, вишиванням і розмовами.

Полліанна була надзвичайно задоволена. Її гостям не випадало жодної нагоди нудьгувати чи сумувати за домівкою. До того ж, вона зуміла познайомити своїх щирих друзів Керю з давніми щирими друзями Пендлтонами. Вона щоразу клопотала навколо компанії, що збиралась на веранді за чаєм, наче курка коло курчат, і робила все можливе, щоб гостям було весело і затишно.

Натомість, ні Керю, ні Пендлтонів не влаштовувало те, що Полліанна була радше свідком їхніх розваг і відпочинку, тож вони настійливо вимагали, щоб вона теж приєднувалася до них. Вони не приймали жодних відмовок, і Полліанна мимоволі виявлялася втягнутою у всі їхні розваги.

— Хто тобі дозволить займатись оздобленням торта на кухні, — бурчав Джемі, — коли такий погожий ранок, а ми всі лаштуємось на річку, щоб там на березі поснідати? Ти неодмінно вирушаєш з нами!

— Джемі, слово честі, я не можу! Справді не можу, — відмахувалась Полліанна.

— Чому? Обід готувати не треба, оскільки ми повернемося хіба що на вечерю.

— Але ж іще навіть сніданку не було…

— Ото ж бо й воно! Кажу тобі, сніданок ми візьмемо з собою, тому на стіл накривати немає потреби. Що тобі перешкоджає поїхати разом з нами… і разом зі сніданком?

— Джемі, я не можу… Мені треба торт прикрашати…

— Не треба. Він смачний і без глазурі.

— І пил треба повитирати.

— Не треба, бо ще пилу не набралось.

— І замовити продукти на завтра…

— Нам треба тільки молока з печивом. Краще, щоб у нас була ти з молоком і печивом, аніж обід з індичкою, але без тебе!

— Годі й перерахувати все, що я маю зробити…

— То й годі! Не перераховуй, — весело переінакшив її слова Джемі. — Мерщій надівай свого капелюшка! Я вже бачив Бетті у їдальні. Вона пообіцяла, що запакує наш сніданок. Ну ж бо, поквапся!

— Джемі, який же ти дурненький! Кажу тобі, я не можу! — сміялася Полліанна, слабко опираючись,