Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

Однак поїхала. І не тільки того разу, а знову й знову. Та чи й могла вона опиратись, коли проти неї об’єдналися Джемі, Джиммі і містер Пендлтон, не згадуючи вже місіс Керю і Седі Дін! Навіть тітонька Поллі у цьому їх підтримувала.

— Щиро кажучи, я задоволена, що поїду… — зітхала Полліанна, коли, попри всі її протести, дівчину змушували покинути хатні клопоти. — Але, мабуть, іще не було у світі таких відпочивальників, як мої, що замість гарячих обідів просили б тільки самого печива, молока і холодних закусок! Я не знаю такої господині пансіону, що, як я, знай би їздила з гостями по пікніках!

Захоплення відпочинком на лоні природи досягло апогею, коли Джон Пендлтон запропонував вирушити на два тижні з наметами до маленького гірського озера у п’ятдесяти кілометрах від Белдінґсвіля. Ідею зустріли із захватом усі, крім тітоньки Поллі. Та, зокрема, була вкрай здивована, що пропозиція надійшла від Пендлтона-старшого. А коли вони з Полліанною залишились віч-на-віч, тітка навіть сказала:

— Добре, що Джон Пендлтон вийшов із стану похмурої байдужості, в якому перебував стільки років. Але не варто йому удавати з себе двадцятилітнього!

Саме так вона розуміла його поведінку.

Решті вона сухо заявила, що не має наміру їздити невідомо куди заради того, щоб спати на вогкій землі і ковтати комах разом з їжею, удаючи надзвичайне задоволення. Вона не вважає це розважливою поведінкою, принаймні для людей старшого віку.

Якщо Джон Пендлтон і зрозумів її натяк, то ніяк цього не показав. Його жвава зацікавленість і ентузіазм анітрохи не зменшились, а приготування до екскурсії посувались дуже швидко і успішно, оскільки всі вирішили, що відмова тітоньки Поллі не перешкоджає поїхати решті охочих.

— А простежити за нашою розважливістю спроможеться місіс Керю, — легковажно кинув Джиммі.

Цілий тиждень тільки й розмов було, що про намети, фотографічні камери, рибальське знаряддя і запаси харчів. Цілий тиждень усі були зайняті винятково підготуванням до екскурсії.

— Влаштуймо так, щоб усе було по-справжньому, — пропонував запальний Джиммі, — включаючи вогку землю і комах, як казала місіс Чилтон…

Він, весело усміхаючись, глянув просто у сповнені несхвалення очі суворої леді.

— Навіщо нам мисливські будиночки з кухнею та їдальнею? Нам потрібне справжнє багаття з печеною картоплею, щоб сидіти навколо нього, розповідати історії і підсмажувати сало на шпичках.

— Атож, ми хочемо плавати, кататись у човнах, рибалити! — підхопила було Полліанна. — А ще…

Вона прикусила язика, зупинивши свій погляд на обличчі Джемі.

— Хоча, звісно, — квапливо додала дівчина, — не будемо ж ми цілодобово цим займатись… Думаю, ми знайдемо час для спокійних занять — читання, розмов…

Очі у Джемі зробились іще темнішими, обличчя іще більше зблідло. Він розтулив рота, але не встиг нічого сказати, бо втрутилась Седі Дін.

— У таких вилазках на природу ми завжди сподіваємось показати, на що здатні. Бо, сидячи вдома, цього не зробиш, — почала вона квапливо. — Того літа ми відпочивали у штаті Мен. Бачили б ви, яку величезну рибину упіймав містер Керю! Вона була… Та ви самі розкажіть! — сказала вона, обертаючись до Джемі.

Той засміявся і заперечно похитав головою.

— Однаково ніхто не повірить, бо рибалки завжди перебільшують!

— А ти спробуй, може, й зумієш нас переконати, — сказала Полліанна.

Джемі так само заперечно похитав головою, але обличчя його знову прибрало нормального кольору, а в очах більше не було болю. Полліанна помітила, як полегшено зітхнула Седі Дін, відкидаючись на спинку свого крісла.

Нарешті настав очікуваний день. Джиммі сів за кермо великого туристичного автомобіля Джона Пендлтона. Загарчав і став працьовито постукувати мотор, розлігся хор прощальних вигуків, і з кряканням клаксона вони вирушили.

Згодом Полліанна часто поверталася думками до першого вечора у їхньому лісовому біваку. Нові враження були в усіх розуміннях чудовими…

Близько четвертої пополудні вони вже наближалися до місця призначення. Останні півгодини їхня велика машина з великими труднощами продиралась вузькою лісовою дорогою, не розрахованою на шестициліндровий автомобіль. Але якщо для самої машини і для водія ця частина шляху була складною, то для пасажирів, що не відчували жодної відповідальності за струси і різкі повороти, залишався тільки неймовірний захват, що тільки посилювався з кожним новим краєвидом, який відкривався з-під зелених арок дерев, з кожним черговим вибухом сміху, підхопленого луною.

Місце біваку колись, багато років тому, було дуже добре знайоме Джону Пендлтону. І тепер він дивився на нього з радісним, хоча й дещо ностальгійним задоволенням.

— Ох, як славно! — вигукнули всі хором.

— Я радий, що місце вам подобається! Я так і гадав, що нас воно влаштує, — кивнув Джон Пендлтон, — але трохи непокоївся: адже трапляється, що такі місця з часом міняються невпізнанно. Власне, оця галявина теж трохи заросла кущами… але не настільки, що б ми її вмить не розчистили.

Усі взялись до роботи: розчищали галявину, встановлювали два намети, розвантажували автомобіль, влаштовували місце для багаття, для відпочинку, для зберігання продуктів.

Саме тоді Полліанна почала непокоїтись про Джемі. Раптом вона усвідомила, що для людини на милицях будь-яка ямка, горбок, соснові шишки і гілки під ногами аж ніяк не те саме, що встелена килимами підлога. Вона також зрозуміла, що Джемі сам це бачить. І ще дівчина помітила, що, попри фізичну ваду, він намагається брати однакову з усіма участь у роботі, і саме це її найбільше непокоїло. Двічі вона кидалась уперед, щоб підхопити його. Відібрала у нього ящик з продуктами, коли юнак намагався його тягти.

— Джемі, стривай! Дозволь, я сама віднесу, — просила вона. — Ти вже достатньо напрацювався.

Іншим разом вона знову сказала:

— Ти б трохи відпочив… У тебе втомлений вигляд.

Якби вона уважніше придивилася, то помітила б, як він почервонів. Але вона не придивлялась, і тому не помітила… Натомість, вона побачила Седі Дін з кількома пакунками в руках і почула її голос:

— Гей, містере Керю, допоможіть мені, будь ласка, з цими пакунками!

Наступної миті Джемі знову мусив докладати зусиль, щоб упоратися одночасно з пакунками і милицями, тягнучи свою ношу до наметів.

Полліанна сердито обернулась до Седі Дін, але не встигла сказати ні слова. Та, приклавши палець до губ, швидко підійшла до Полліанни.

— Розумію, ти про це не подумала, — швидко зашепотіла та. — Хіба ти не розумієш? Йому прикро, коли гадають, що він не здатен робити все, що решта людей. Сама подивись! Бачиш, який вдоволений…

Полліанна подивилась і побачила, як енергійно Джемі встановлює на землю пакети, спираючись на одну милицю. Вона побачила, яким щастям сяє його обличчя, і почула, як він удавано байдуже кинув:

— Оце міс Дін звеліла принести. Приймайте передачу.

— Так, я бачу… — прошепотіла Полліанна, обертаючись до Седі Дін, але тієї вже не було поруч.

Після