Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

Джордж приїздить увечері у п’ятницю й каже, що ми зранечку рушимо додому. Вечеряємо ми смаженою рибою з картоплею — обідали ми на пірсі над морем тим же, тож тітонька Дорін каже:

— Не знаю, як ви, діти, але якщо я картоплі більше не побачу, то й добре.

І ми всі погоджуємося від щирого серця. Потім ми шумно граємо в «очко», доки не пересиджуємо свій час лягати.

— А ти де спатимеш, татку? — питає Патриція, складаючи карти.

— А... — каже Джордж, на секунду позичаючи посмішку Банті. — А я тут на дивані переночую.

Так що все гаразд.

Наступного дня я прокидаюся рано-вранці від лементу мартинів за вікном, бреду в залу і прослизаю за помаранчеві завіси на великому вікні, щоб востаннє поглянути на море — блакитне й лискуче, як сапфір. Ранок чудесний, мені аж не віриться, що сьогодні ми вже не спустимося до води й не гратимемося на блискучому, свіжовилизаному хвилями піску, з нього щойно відступив приплив. Я геть забула про Джорджа — на дивані немає ковдр і подушок, які могли би про нього нагадати — тож згадую до батька допіру тоді, коли до мене наближається його мокротний кашель курця. Я визираю зі схованки за завісами й бачу, як він заходить у смугастій піжамі до кімнати, чухаючи шию. А тоді заходить і тітонька Дорін у рожевому, як мушля, нейлоновому пеньюарі — без підтримки бюст коливається, як желе, — і ззаду обіймає Джорджа за пояс дужими руками. Коли її долоні сходяться десь у нього під піжамною курткою, він видає дивний звук. Тітонька Дорін сміється й цитькає на нього, а Джордж каже «Боже, Дорін» і розгублено й сумно трясе головою.

— Давай, Джорджі-Порджі, час піднімати й годувати дітей.

Джордж зітхає і, коли вона тягне його за піжамний пасок, приречено, як арештант на страту, виходить із кімнати.

Ми підвозимо тітоньку Дорін до Лідса й довго обіймаємося на прощання. Коли ми від’їздимо, навіть у Патриції очі на мокрому місці. Проте спадщина тітоньки Дорін у вигляді хорового виконання «Косариків» і «Десяти зелених пляшок» лишається з нами, і ми не встигаємо схаменутися, як на обрії виростає знайомий обрис Йоркського собору.

— А хто наглядає за крамничкою? — питає Патриція (весь суботній виторг втратили).

— Я її сьогодні не відкривав, — пояснює Джордж, і нам лестить, що родину він поставив понад маммоною.

Ми з валізами заходимо в зоомагазин.

— Крамничка! — гукає Джилліан, не чекаючи на відповідь, і тому так і завмирає з відкритим ротом, коли з комірчини виходить Банті.

— Мамочко! — здивовано гукаємо ми, бо, здається, про неї вже сто років навіть не згадували.

— Банті... — каже Джордж, і невідь навіщо додає: — То ти повернулася.

Настає ніякова пауза, у якій ми мали б кинутися до Банті й розцілувати її, чи, ще краще, Банті мала б кинутися до нас, але всі ніби прикипіли до підлоги. Врешті Джордж каже:

— То я піду поставлю чайник.

— Не клопочися, я поставлю, — каже Банті і швидко крокує у напрямку кухні, ніби після походу до перукарні повернулася, а не з понад тижневої втечі.

Джорджева усмішка тане, як Чеширський кіт. Він проводить Банті поглядом, і щойно вона зникає з поля зору, розвертається і втуплюється у нас із розпачем на лиці, ніби почув, як на нього гострять лезо гільйотини.

— Слухайте, — із притиском шепоче він, — ви на канікули не з Дорін їздили, зрозуміли?

Ми киваємо, хоча насправді нічого не розуміємо.

— То з ким же тоді? — розгублено питає Патриція.

Джордж витріщається на неї з ошалілим лицем, усі його думки відображаються в зіницях.

— З ким? — наполегливо перепитує Патриція, а на тлі тривожно рипить гільйотина: лезо піднімають. — З ким, таточку? Із ким же?

Із кухні долинає приглушений голос Банті:

— Між іншим, а хто глядів за крамничкою весь цей тиждень? Коли я повернулася, тут було зачинено.

— А коли ти повернулася? — із напускною легковажністю гукає Джордж.

— Десь півгодини тому.

Джордж зітхає з полегшею.

— Волтерова мати. Я дозволив їй закривати крамничку раніше, бо вона до вечора стомлюється.

— Волтерова мати?

Не дивно, що Банті розгубилася. Волтерова мати майже така ж безумна, як Нелл. Поза сумнівами, за підказок Волтера (який у Джорджа в боргу) її вдасться переконати, що вона і справді тиждень гляділа крамничку.

Джордж присідає — тепер його очі на тому самому рівні, що в нас усіх, крім Патриції.

— Я був із вами у Вітбі. Це я тиждень доглядав вас, гаразд?

— Гаразд, — хором шепочемо ми.

Заходить Банті, каже, що чай готовий.

— І не забувайте, — повторює нам Джордж, — ніякої Дорін.

І постукує пальцем по ніздрі. Слово — срібло, мовчання — золото.

— А в мене для вас на підвечірок делікатес, — каже Банті, коли ми розсідаємося нагорі й беремося за чай.

— Здорово, — каже Джилліан, — а що?

— Смажена риба з картоплею, звісно, — сяє Банті.

Я прокидаюся глупої ночі від того, що хтось шкребеться у вікно. Я завмираю у ліжку, широко розплющивши очі від жаху, й уявляю, що в кімнату намагається пробратися ненаситний вампір. Скільки ще до світанку? Як виявилося, дуже-дуже довго. Я лежу й дослухаюся до нічних звуків старого дому — рипу прадавніх балок, тріску тиньку та тупоту сандаліїв тисяч легіонерів на сходах. Ці звуки безпечні у порівнянні з тим, що шкребеться за вікном. Коли птахи заводять світанкову пісню, а надворі розвиднюється, я нарешті збираюся на силі й визираю за завісу. Ніякий там не вампір, а Папужка — сидить на підвіконні, худий і обшарпаний. У нього такий же приречений вираз, як у Джорджа, ніби він весь цей тиждень шукав Південну Америку, але не знайшов.

Життя швидко повертається до норми, навіть для Папужки. Щойно Джордж із Банті заводять першу сварку, Люсі-Віда ніби за помахом чарівної палички згадує, що насправді ніяка вона нам не сестра, і втікає до тітоньки Елізи й дядька Білла. Канікули набувають прикмет чарівного і призабутого міфу, ніби все те сталося з дітьми у книжці, а не з нами. Нам було так добре, що навіть згадувати не хочеться.