Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Тоді насунув капелюха на лоб, ще дужче втяг голову в плечі, поплівся вперед. І недалеко завернув у театр-кінемо. Купивши квиток на перше місце, сів за останній стілець в куток, де найменше було світла. Натомленими очима дивився на полотно. Як мінялись картини одна за другою під легковажно-веселі згуки музики.

Бігли швидко автомобілі по шляху, обсадженому, гіллястими дубами велетнями, неслися човни блакитними водами лісної річки, зникали десь в пишно-зелених берегах. Майдан розстелився широкий. Показались маленькі будинки розташовані колом понад майданом і один великий, в кілька поверхів, посеред нього, з довжелезним фасадом до глядачів. Виросли кремезні мури з баштами, залізні ворота з ліхтарем. Показалась постать в одному із вікон, наче схилилась до шибок, виглядаючи когось. Змалювалась велика будова зо всіма дрібницями й стала нерушимою, освітлена мільйонами іскор ранкового сонця…

Але в ту ж мить в театрі розітнулись незчувано істеричні вигуки. Марко, який сидів був в тупій задумі, схопився з місця й закричав диким голосом:

– Не треба! Що глузуєте – залиште мене! Чуєте, я невинний, невинний. Я той самий, розумієте… невинний. Одчепіться од мене, геть усі, чого придивляєтесь, я невинний…

Зникла картина, спинились музики, загомоніли глядачі, а Марко все кричав, вигукував ті ж сами слова, як виводили його з театру й садовили на візника, як везли його в участок за порушення громадського спокою та порядку в прилюдному місці.

Грудень, 1919

Неспокійно, нервово, із сторожкою чутливістю перебув Лука Матвієвич ніч.

Часто, на кілька хвилин заснувши, розплющував очи, перевертався з боку на бік, раз у раз підводив голову й зиркав на вікно з настирливою думкою, з гострим бажанням: чи швидко мине ніч, чи швидко розвидниться, настане день?

В його потьмареній уяві снувалися уривки ріжних картин і подій, без початку й кінця, без логічного зв’язку між собою. Химерні видива сонної людини, такі незвичайні своєю вигадливістю, солодкі марення, примхливі, таємничі, нікому ніколи не висловлювані епізоди з реального життя, – усе перепліталося між собою, творило якийсь дивовижний світ, повний дивацтв і загадковостей.

То він, Лука Матвієвич, був начебто десь за начальника і справляв свої іменини. Багато було гостей у просторій, прекрасно прибраній залі. Було шумно і весело. Усі пили й довго кричали: «За здоров’я Луки Матвієвича! За здоров’я нашого дорогого начальника!» То він босий, у пошматованій сорочці, закачавши рукава, з залізними вилами ганявся по городу за поросям. Усе ціляв штрикнути його в бік, а воно, капосне, не давалось, кричало, мов навіжене, а то ховалося у картоплиння. То блукав по спорожнілому приміщенню великої пекарні з горами білого хліба на полицях, заздро косився на прикажчика за прилавком і смоктав беззубим ротом твердий, як камінь, з довгими остюками чорний кавалок хліба.

З кожним новим привидженням Лука Матвієвич плямкав губами, здригував плечима, прокидався. Вставивши очи у темну, низько над головою навислу стелю, намагався розгадати таємний зміст привидженого, знайти зв’язок з долею, що чекає його наступного дня.

Мимохіть пригадувались тоді оповідання колишніх товаришів по службі, їхнє тлумачення снів. Усе ніби виходило гаразд, не заперечувало сподіванок, викликаних минулого дня після одержання листа. Навпаки, усе, навіть епізод у пекарні, виходило, був добрим знаком, віщував про щасливе закінчення його турбот і сподіванок.

Звичайно, за начальника його не призначать, та він, правду кажучи, про це ніколи й не мріяв, а вже старшим конторщиком чи бухгалтером він міг би, безперечно, бути, і певно буде; ось тільки б ранок швидше надійшов!

Він підвівся з ліжка з першим відблиском світанку, ледве засіріло в кімнаті. Якась млявість спочатку відчувалася в його обважнілій голові, скопувала усе його тіло, робила його безсилим, паралізованим. Він позіхав, кліпав очима, натомлено водив ними по кімнаті. Та свідомість важливої в його життю події перемогла. Він згадав недавно покинуті фізкультурні вправи й враз зробив напружений рух головою. Заклав руки назад, міцно уперся долонями в потилицю, став навшпиньки й потягся вгору усім своїм тілом.

– От і добре! – промимрив вдоволено, обливаючись холодною з-під крана водою і зовсім розвіюючи млявість безсонної ночі.

Потім швидко зняв з бильця свого ліжка штани, швидко натяг, старанно почистив за дверима старий піджак у плямах, з витертими на ліктях рукавами, зав’язав краватку. Зав’язуючи, трохи був затримався, кільки разів розв’язував, коли вузол не добре виходив, хмурився, нервувався і з полегкістю зідхнув, коли врешті зав’язав як слід.

Закінчивши туалет, виглянув за вікно. Порожній спокій лежав ще на вулиці, в подвір’ях і в повітрі. Вранішній спокій, пойнятий легким туманом перших вересневих ночей. Тільки там, у місті, з протилежного боку, чути було заводські ранні гудки, та вбік, де залізниця, ліниво й рідко лунали паровозні сигнали. Відходив останній нічний чи то перший поранковий?

– Ого, іще рано! – подумав. Встигне. Не запізниться. Можна було б чогось і перекусити.

Він підійшов до шаховки, що стояла в кутку з чайним посудом на ній, і тихо, обережно, щоб навіть не шарудіти, одкрив дверці. З тою ж обережністю помацав рукою по полицях. Витяг дерев’яну тарілку з окрайком житнього хліба й урочисто поставив його на шаховку. Взяв уже ножа в руки, коли