Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

рідною сестрою Миколи Лисенка.

Навчалася в київській приватній гімназії. Там гімназистки видавали рукописний журнал, до якого Людмила Старицька написала повість «За Україну». У 1888–1893 рр. брала активну участь у роботі літературного гуртка «Плеяда». Допомагала батькові у праці над його історичними романами, навіть написала окремі розділи.

Під час Першої світової війни працювала сестрою милосердя у шпиталі для поранених. У квітні 1917 р. Л. Старицьку обрали до Української Центральної Ради, працювала у Міністерстві освіти. У 1920-ті роки працювала у ВУАН. У жовтні 1921-го брала участь у Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію УАПЦ.

Л. Старицька написала п’єси «Аппій Клавдій» (1909), «Жага» (1910), «Гетьман Дорошенко» (1911), «Крила» (1913), «Останній сніп» (1917), «Милость Божа» (1919), «Іван Мазепа» (1929), поеми «Сапфо» (1896), лібрето до опер Миколи Лисенка «Енеїда» (1910) та «Ноктюрн» (1912), перекладала поезії з німецької, французької, російської. Написала історичну повість «Діамантовий перстень», багато критичних статей, спогади.

Поетичних творів Л. Старицька написала мало, останні поетичні публікації – у 1919 р. в Кам’янець-Подільській газеті «Україна», куди емігрував з Києва уряд УНР. Ці вірші – «Українському народові» і «Вартовий» – досі ніколи не передруковувалися, навіть у томі вибраних творів письменниці.

14.01.1930 р. письменницю заарештували, звинувативши у приналежності до Спілки визволення України (СВУ), а 19.04.1930 р. засудили до 5 років позбавлення волі. А що на ту пору суди були порівняно гуманні, то 4.06 письменницю звільнили з-під варти і замінили термін на умовний. Однак 20.07.1941 р. її арештували знову разом із сестрою Оксаною Стешенко та вивезли вантажівкою до Харкова. Тут її звинуватили в антирадянській діяльності і повезли у товарняку до Казахстану. В дорозі письменниця померла, тіло її викинули з вагона.

«Без свічок, без кадил і без співів сумних…»
Без свічок, без кадил і без співів сумних Лиш в тяжкій, нерозважній журбі Возгласимо сами ми в серцях мовчазних Вічну пам’ять, Кобзарю, тобі! Вічну пам’ять любови безмірній твоїй, Вічну пам’ять пекучим сльозам, Вічну пам’ять душі бездоганній, святій, Вічну пам’ять безсмертним словам. І Заступниця всіх, всіх скорб’ящих, сумних, Всіх знеможених гнітом важким Хай окриє тебе у оселях ясних Омофором пречистим своїм! В храми ясні, святі нам не вільно війти, Нам не вільно в палких молитвах Скарги – жалі сплести й хоч на хвилю знайти, Відпочинок у ревних сльозах. Ми з глибоким жалем в катакомби підем І знайдем там братерські хрести. Молитви в катакомбах палають вогнем І руйнують поганські світи! Молитва
Втомлена, іду я спатки, Сон стулив вже оченятки; Добрий янголе, святий,