Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Ця велика невдоволеність усіх, хто вимагав нової систе­ми, кращого ладу й розумної відповідальності, довго не мала ніякого осередку й проводу. Нарешті вони знайшлись в однім домі, втілились в одному чоловікові. Навіть цей найлютіший ворог мав у жилах королівську кров; так само, як реакція гуртувалась у замкові тітоньок Бельвю, так і революція — в Пале-Роялі герцога Орлеанського: війну Марії Антуанетті оголосили одночасно на двох фронтах, але заради протилежних цілей. Створений природою більше для втіх, а не честолюбства, цей бахур, картяр, гультяй і джиґун не мав ніякого розуму і вдачею був зовсім не лихий; геть пересічний аристократ мав звичайну ваду всіх нетворчих натур: марнославство, що переймається тільки зовнішнім. І це марнославство вразила сама Марія Антуанетта, глузливо висловившись — жартома, як кажуть де інде, — про воєнні успіхи свого родича й цим пере­шкодивши йому очолити генеральний штаб французького флоту. Тяжко образившись, герцог Орлеанський підібрав рукавичку; як потомок такої ж давньої парості королів­ського дому, як вельми заможний і незалежний чоловік, він не побоявся чинити затятий опір королю в парламенті й відкрито трактувати королеву як ворога. В його особі невдоволені нарешті здобули жаданого вождя. Хто по­вставав проти Габсбурґів і панівної парості Бурбонів, хто вважав застарілим необмежений гніт королівської влади, вимагав для Франції розумних і демократичних порядків, той подавався віднині під захист герцога Орлеанського. В Пале-Роялі, властиво, першому революційному клубові, яким опікувалося дворянство, збирались усі реформатори, ліберали, конституціоналісти, вольтер’янці, філантропи й масони; до них домішувалась строката юрба невдоволених — боржники, зневажені аристократи, просвічені безпосадні міщани, безробітні адвокати, демагоги й газетярі — вся та шумлива й невгамовна сила, що згодом утворить штурмову гвардію революції. За слабким і нездалим вождем стояла наготові потужна, рішуча й натхненна армія, що здобуде для Франції свободу. Знаку виступати ще не подавали. Але кожен уже знає напрямок, знає гасло: проти короля! — й передусім: проти королеви!

Між цими двома групами супротивників, між революціонерами й реакціонерами, стояв однісінький чоловік, можливо, найнебезпечніший і найзатятіший королевин ворог — рідний брат її чоловіка «monsieur» Франс Ксав’є, граф Прованський, згодом король Людовік XVIII. Обережний інтриган, пітьмохід і тихоступ, він, щоб завчасно не скомпрометувати себе, не приєднався до жодної з цих груп і чекав, схиляючись то вліво, то вправо, поки доля вкаже йому слушний час. Він не без утіхи приглядається до посталих у країні труднощів, але стережеться нарікати відкрито — безмовним чорним кротом він риє в землі підкопи й очікує, поки добре захитається становище його брата. Бо лише після смерті Людовіка XVI і Людовіка XVII Франс Ксав’є, граф Прованський, зможе нарешті стати королем, омріяним Людовіком XVIII — із дитячих літ це потай ухвалена мета його честолюбства. Одного разу в нього вже були обґрунтовані сподівання стати заступником, «реґентом» і законним спадкоємцем свого брата, — ті сім нещасливих років, коли через кляту перешкоду шлюб Людовіка XVI зоставався неплідним, були біблійними сімома родючими роками для його нетерплячого честолюбства, але потім, коли Марія Антуанетта народила дочку, його облесним надіям добутися на трон завдали жорстокого удару і в одному з листів до шведського короля в нього вихопилось болюче признання: «Не криюся, що обставина надто вже мене зачепила... Зовні я мерщій знов опанував себе і поводився так, як і перед тим, проте й не виказуючи завеликих радощів, які б могли вважатися нещирими, — це я, врешті, таки усвідомив. Зате в душі мені було важче зоставатися веселим. Почуття прориваються часом знову, але я сподіваюся їх принаймні стримати, якщо не зможу цілком їх приборкати».

Народження дофіна дощенту розбило останні його мрії про успадкування трону — віднині прямий шлях уже закритий, він мусить обрати кривий і лицемірний, який зрештою — лише через тридцять років — доведе його до жаданої мети. Ворожість графа Прованського не така, як герцога Орлеанського, — це не відкрите полум’я ненависті, а притрушений попелом прикидання жеврючий пломінчик заздрощів; поки Марія Антуанетта й Людовік XVI цупко тримали владу в руках, потайний претендент на корону тримався незворушно й тихо, не виказуючи навіть найменших відкритих зазіхань; аж під час революції почалися його підозрілі ходіння туди-сюди й дивовижні наради в Люксембурзькому палаці. Та як тільки йому вдалося, перетнувши кордон, урятувати своє життя, він зачіпливими прокламаціями заходився ревно розкопувати могили свого брата, невістки й небожат, маючи — згодом таки справджену — надію знайти в їхній труні жадану корону.

А чи не пішов граф Прованський ще далі? Чи не була його роль, як уважало чимало люду, ще більш мефістофельська? Чи справді претендентське честолюбство спонукало його навіть до друку й поширення книжечок, що ганьбили честь його невістки? Чи він справді, викравши документи, віддав на поталу лихій, ще й досі непевній долі нещасну дитину — Людовіка XVII, якого були врятували з Тамплю? Чимало в його поведінці зроджує неабиякі підозри. Бо, ледве зійшовши на трон, король Людовік XVIII грубими грішми або брутальною силою відібрав або навіть понищив чимало листів, колись писаних графом Прованським. Й оскільки він не зважився поховати ту померлу в Тамплі дитину як Людовіка XVII, то хіба це не свідчить, що й сам Людовік XVIII не вірив у смерть Людовіка XVII й достеменно знав про його заміну іншим хлопчиком? Але цей затятий пітьмохід добре тямив ховатись і мовчати; підземні ходи, по яких носив він порох, сиплючи під французький трон, давно вже обвалилися. Лиш одне відоме: з усіх лютих ворогів Марії Антуанетти цей потайний і непроникний чоловік був найнебезпечнішим.

Пропустувавши і змарнувавши десять років свого врядування, Марія Антуанетта була вже обложена зусібіч, 1785 року вже буйно заколосилася ненависть. Усі ворожі королеві верстви — майже всі аристократи й половина міщанства — вже згуртували свої лави й чекали тільки заклику до повстання. Але міць спадкової монархії ще занадто велика, насправді ще ніхто й не планує повалити її. У Версалі лише стиха гомонять і ремствують, свистять і дзижчать добре оперені стріли і на вістрі кожної — крапля гідної Аретино отрути, й кожна минає короля, влучаючи в королеву. З рук у руки мандрують під столом писані чи друковані листочки, їх, коли підійде хтось чужий, квапливо ховають під одяг. У книгарнях Пале-Рояля торговці заводять до задніх кімнат вельми поважних шляхетних