Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Марія Антуанетта 📚 - Українською

Читати книгу - "Марія Антуанетта"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Марія Антуанетта" автора Стефан Цвейг. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 133
Перейти на сторінку:
руки, та ніхто вже не квапився до розмови, очі були чужі й непроникні. Коли Марія Антуанетта заходила в театр, уже не зривалися на ноги, як раніше, партер і ложі; на вулицях змовкло давнє й довірливе «Vive la Reine!» Ще не постала ніяка відкрита ворожнеча, зате вичахло вже тепло, що колись оживляло любов’ю належну королеві шану, — дослухалися до владарки, але жінку вже не поважали, шанобливо слугували дружині короля, та вже не переймалися нею. Відверто її бажанням не суперечили, зате просто мовчали — це затята, злісна і стримана мовчанка змовників.

Штаб-квартири цієї потайної змови отаборились у чотирьох чи п’яти замках королівської Франції: в Люксембурзькому палаці, в Пале-Роялі, в замкові Бельвю і в самому Версалі; всі вони згуртувалися проти Тріанону — резиденції королеви.

Хором ненависті заправляли три старі тітоньки. Вони ще не забули, що юне дівча випорснуло з їхньої школи лихослів’я і як королева переросло їх на цілу голову, — розлючені, що не грають уже ніякої ролі, вони подались у замок Бельвю. Забуті світом, вони впродовж перших тріумфальних років Марії Антуанетти нудились у своїх покоях, про них ніхто й не дбав, адже вся запопадливість крутилась і товк­лася навколо чарівної юної володарки, її білі ручки тримали всю владу. Та чим нелюбіша стає Марія Антуанетта, тим частіше рипають двері в замкові Бельвю. Дами, недопущені до Тріанону, відставлена «пані Етикет», усунуті міністри, негарні, а тому й чеснотливі жінки, спроваджені кавалери, випхані здобичники посад, ті, хто відцурався «нового курсу» й ревно тримався давніх французьких традицій, побожного благочестя й «добрих» звичаїв, — усі вони здебільша збігались у цім салоні відставлених. Покій тіточок у Бельвю став потайною аптекою отрут, де всі ненависні двірські плітки й новітні дурощі «австрійки», всі «ondits»[75] про її кокетування переганялися крапля по краплі й розливались у пляшечки; тут розташувався арсенал злостивих нашіптувань, сумнозвісна «atelier des calomnies»[76]; тут складалися ниці й до­шкульні віршики, тут їх читали, звідси вони випурхували, а потім жваво тріпотіли крильцями у Версалі; тут підступно й потайно збирались усі, хто хотів іще раз завернути колесо часу, всі живі трупи розчарованих, скинутих із трону, вже пропащих, маски й мумії загиблого світу, всього зужитого старого покоління — вони збирались, аби помститися за те, що старі й зужиті. Але трутизна цієї зачаєної ненависті призначалася не для «бідного доброго короля», якого всі лицемірно жаліють, а тільки для Марії Антуанетти — молодої, осяйної і щасливої королеви.

Небезпечнішим від усіх цих беззубих учорашніх і позавчорашніх людців, котрі, не можучи вже кусатися, тільки бризкали слиною, було нове покоління, яке ще не допалося до влади й не бажало зоставатись у затінку. Недбало відгородившись від реальної Франції, Версаль жив так відрубно, що взагалі не помічав нових і збурливих настроїв у країні. Пробудилося розумне міщанство, з праць Жана Жака Руссо воно дізналося про свої права, в сусідній Анг­лії примітило демократичну форму врядування; ті, що повернулися з американської Війни за незалежність, принесли вістку про далеку країну, де ідеї рівності і свободи скасували нерівність станів і верств. А у Франції бачили лише застій і занепад унаслідок цілковитої неспроможності двору. По смерті Людовіка XV народ однодушно сподівався, що тепер нарешті скінчиться ганебне королювання коханок і неподобство брудних протекцій, але замість цього знову урядують жінки — Марія Антуанетта, а за нею Поліньяк. Просвічені городяни дедалі з більшим обуренням дізнаються про падіння політичної могутності Франції, про зростання боргів, ослаблення армії та флоту, втрату колоній, тимчасом як навкруги завзято розвиваються інші держави; в найширшім загалі виростає прагнення покласти край цьому ледачкуватому врядуванню.

Це згромаджене невдоволення щирих патріотів і народолюбців насамперед обернулося — до речі, цілком слушно — проти Марії Антуанетти. Знаючи всемогутність королеви, нездалого короля, що боявся будь-яких певних рішень, — про це знала ціла країна, — взагалі не вважали володарем. Перед Марією Антуанеттою було тепер дві можливості: або, як колись її мати, серйозно, діяльно й завзято самій узятися за урядові справи, або зовсім від них відкинутись. Австрійські родичі невпинно намагались утягти її в політику, але все намарне, адже для врядування чи спів­урядування слід невідступно щодня по кілька годин читати державні папери, а королева читає знехотя. Слід слухати і обмірковувати доповіді міністрів, а в Марії Антуанетти ледача думка. Навіть просто послухати когось — уже прикрий тягар для її розвіяного розуму. «Навряд вона слухає, коли їй щось кажуть, — скаржиться до Відня посол Мерсі, — з нею майже не можна розмовляти про серйозне й вагоме, неможливо привернути її увагу до чогось значного. Жадоба втіх має над нею незбагненну владу». Коли за наполяганням її матері чи брата Мерсі стає занадто настирливий, вона в ліпшім разі прокаже, аби відчепитися: «Скажіть, що мені робити, і я зроблю», — і потім справді йде до короля. Та наступного дня через свою розхристаність знов усе забуває, її втручання далі «певних нетерплячих поривів» не йде, і зрештою Кауніц при Віденськім дворі втратив усяку надію. «Ми на Вас ніколи й ні в чому не могли покластися. Вдовольнімось принаймні тим, що з Вас, мов із затятого боржника, стягнемо те, що ще можна стягти». «Слід заспокоїтись на тому, — пише він до Мерсі, — що й на інших дворах жінки не втручаються в політику».

Та якби ж вона справді забрала руки від державного стерна! Тоді б на ній не було принаймні вини та відповідальності. Але, спонукана кодлом Поліньяк, вона завжди втручається, як тільки виникає потреба надати звільнену міністерську чи будь-яку іншу державну посаду; вона робить найзгубніше, що можна робити в політиці, — нітрохи в ній не тямлячи, всюди стромляє свого носа, бездумно, як оком змигнути, вирішує найважливіші питання, марнує свою величезну владу над королем тільки для вигоди власних фаворитів. «Коли йдеться про щось поважне, — нарікає Мерсі, — вона зразу лякається, всі її дії стають непевні; та коли на неї натисне її підступне й крутійське товариство, вона робить усе, щоб уволити його домагання». «Ніщо не зродило більшої ненависті до королеви, — зауважує міністр Сен-Прі, — ніж ці раптові втручання, несправедливі протекційні призначення». Оскільки в очах поспільства дер­жавними справами заправляла вона, а всі поставлені нею генерали, посли й міністри виявились нездалі, то вся систе­ма свавільної автократії зазнала цілковитої трощі, Францію затопила повінь господарського банкрутства, і всю провину скинули на Марію Антуанетту, яка ні про що й не здогадувалась (ах, таж вона лишень допомогла кільком чарівним

1 ... 41 42 43 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марія Антуанетта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Марія Антуанетта"