Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Але цієї останньої радості вона вже не мала й не побачила майбутнього французького короля габсбурзького роду. Наступна вагітність Марії Антуанетти скінчилась нещасливо: закриваючи вікно карети, вона дуже шарпнулася, й у неї стався викидень — і ще до народження, ба навіть ще до сподівань на майбутню появу на світ із таким нетерпінням жаданого онука 29 листопада 1780 року Марія Терезія померла від запалення легень. Стара, вже давно розчарована життям жінка чаїла в серці два остан­ніх бажання. Перше: побачити онука, якого б її дочка народила для французького трону, — в цьому їй доля відмовила. Але в другому — вже не бачити, як її улюблена дитина страждає через дурощі й нерозум, — Господь виявив милосердя до побожної жінки.

Аж через рік після смерті Марії Терезії Марія Антуанетта породила на світ сподіваного сина; з огляду на тривожний випадок при перших пологах цього разу відмовилися від пишної вистави, в кімнату породіллі мали доступ тільки найближчі родичі. Це дитя народилося легко. Та все ж коли його витягли, королева не мала сили спитати, чи то хлопчик, чи дівчинка. Та вже зарясніли сльози на щоках млявого й незворушного короля, він підступив до ліжка і своїм лунким голосом ознайомив: «Зволив прийти дофін». Тепер почалися загальні веселощі, навстіж одчинили двостулкові двері, й під вітальні гуки цілого двору щасливій матері показали вже скупане і сповите дитя — герцога Нормандського. Тепер нарешті можуть відбутися пишні церемонії народин дофіна. Дитину хрестив кардинал Роган — призначений долею супротивник Марії Антуанетти, що у вирішальну мить неодмінно ставав на її дорозі; давно вже подбали про дорідну мамку, яку жартома прозвали пані «Poitrine»[73]; загриміли гармати, невдовзі ввесь Париж уже знав про народини. І знову закрутилася, значно пишніша, ніж при народженні дофіни, круговерть урочистостей. Кожен цех вислав до Версалю свою делегацію, й під веселу музику дев’ять днів тривав розмаїтий і пишний виступ ремісничих братств, бо ж кожен прагнув по-своєму привітати народження майбутнього короля. Сажотруси з тріумфом притягли цілого комина, а зверху на ньому сидів малий коминарчук і співав веселих пісеньок; різники притягли вгодованого вола, носії — позолочений паланкін, в якому сиділи лялькові годувальниця й дофін, шевці — крихітні дитячі черевички, кравці — маленькі мундири майбутнього дофінового полку, ковалі — ковадло, по якому мелодійно били молотками. Зате слюсарі, знаючи, що король за вподобаннями їхній побратим по ремеслу, надто вже постаралися й подарували вигадливий потайний замок, і коли Людовік XVI з цікавістю фахівця відімкнув його, звідти вискочив мистецьки зроблений із заліза маленький дофін. А перекупки — ті самі, що через кілька років лаятимуть королеву найбрутальнішими словами, статечно повбирались у чорні шовки і привітали її віршами Лагарпа. В церквах хвалили Бога, в Паризькому муніципалітеті влаштували бучний бенкет — здавалося, забули про злидні і війну проти Англії, де й ділось усе лихе. На мить не стало ні воєн, ні невдоволених, навіть майбутні революціонери і республіканці втішалися найбуйнішим архіроялізмом. Колло д’Ербуа, згодом президент якобін­ського клубу, а тоді ще поганенький ліонський актор, написав цілу п’єсу на честь «високої принцеси, чия чеснота скорила кожне серце», — той, хто згодом зготує смертного вирока Луї Капету, смиренно благає небеса:

Pour le bonheur de Français

Notre bon Louis seize

S’est allié pour jamais

Au sang de Thérèse.

De cette heureuse union

Il sort un beau rejeton.

Pour répandre en notre coer

Félicité parfaite,

Conserve, î ciel protecteur,

Les jours d’Antoinette[74].

Народ ще прив’язаний до своїх володарів, це дитя народилося для цілої країни, його появу на світ святкують геть усі. На кожнім розі скрипки й барабани, по всіх мі­стах і селах зачали дудіти й трубити, цигикати й бити в бубон, співати й танцювати. Всі люблять і хвалять короля й королеву, котрі нарешті так добре впоралися зі своїм обов’язком.

Тепер те згубне закляття остаточно втратило силу. Марія Антуанетта ще двічі ставала матір’ю, 1785 року народила другого сина, майбутнього Людовіка XVII, міцного й здорового хлопчика, «достеменну селянську дитину»; 1786 року вчетверте й востаннє — Софі Беатріс, яка прожила всього одинадцять місяців. Материнство стало потроху змінювати Марію Антуанетту — до вирішальних змін було ще далеко, але початок уже був. Кожна вагітність змушувала її кілька місяців цуратися безглуздих розваг, скоро ніжні дитячі пе­стощі були їй принадніші, ніж безчесні втіхи зеленого столу, її могутня потреба ніжності, що розпорошувалась досі на нікчемне кокетування, зрештою знайшла для себе нормальний вихід. Шлях до розважності й розуму був відкритий. Ще б кілька спокійних, щасливих років, і ця вродлива жінка з лагідними очима, відцуравшись нікчемної метушні, стала б уже спокійна, зі втіхою приглядалась би, як повільно ростуть і дорослішають її діти. Та на це доля вже не дала їй часу, саме тоді, коли заспокоїлась Марія Антуанетта, збурився світ.

Королева стає нелюба

Народження дофіна було апогеєм влади Марії Антуанетти. Подарувавши державі спадкоємця трону, вона ніби вдруге стала королевою. Гамірливі радощі юрби ще раз показали їй, скільки невичерпних скарбів любові, попри всі розчарування, мав у своїй душі французький народ до своєї королівської династії і які невеликі зусилля потрібні були володареві, щоб тримати цей народ у цілковитій покорі. Тепер було б слід зробити вирішальний крок, піти з Тріанону у Версаль, у Париж, зі світу рококо — у справдешній; відцуравшися свого метушливого товариства, повернутися до дворян і народу — й усе було б урятоване. Але після пологів вона знову безжурно подається у світ легкодумних утіх: після народних святкувань почалися дорогі й згубні в Тріаноні. Й величезне терпіння скінчилося, щастя вже сягнуло через греблю, вода віднині потече тільки вниз, повернеться в глибини.

Нічого примітного, нічого відчутного зразу ніби й не сталося. Тільки й далі безлюднів Версаль, усе менше кавалерів і дам з’являлося на великі прийоми, але й цей нечисленний гурт вітав її зимно й відчужено. Форм іще дотримувались, але не задля королеви, а тільки заради форми. Ще згинались коліна, цілувались королевині