Читати книгу - "Пограємо в любов, Зоя Лістрова"

За два тижні Павлу Олексійовичу стало зовсім погано. Говорити йому було важко. Однак він хотів з усіма поговорити наодинці.

- Лізо, дитинко, я не маю права брати з тобі обіцянки. Я тільки прошу, допоможи моєму шалопаю Герману, коли мене не стане. Я знаю, що він намагається приховати, він дуже вразливий,- я не сперечалася з вмираючою людиною, але мені так не здавалося. - Дякую тобі, завдяки тобі він почав займатися справою. Жаль, що я не дочекався онуків.

- Павло Олексійовичу, я вагітна, але ще не встигла сказати про це Герману.

- Це правда?

- Так, - я не збрехала, у мене була затримка.

- Дякую за спадкоємця. Я не говоритиму йому, сама його радуй, - він покликав мене до себе тремтячою рукою, я нахилилася, він обійняв.

Я намагалася не заплакати, мені було його шкода. Крім того, що він відчуває нестерпні болі, він ще знаходив у собі сили прощається з усіма. Він усвідомлено вмирає, він кожну хвилину розуміє, що вона може бути останньою.

- Як багато зараз розумієш, що раніше не розумів. Бачу всі помилки, які неможливо виправити. Думаю, як би, я жив, та знав усе наперед. Вибач мені, якщо я тебе ненароком чим образив.

- Павле Олексійовичу, мені нема за що на вас сердитися.

За три дні він помер. Герман після похорону зовсім зажурився. Я часто заставала його з червоними очима.

Через три дні після похорону прийшов Клим із Лідою. Я була саме у вітальні.

- Вітання! А де Тетяна Вікторівна хочу попросити, щоб Ліда кілька днів пожила у вас.

- Невже затопило?

- Смішно, але не в цьому причина.

- Тетяна Вікторівна зараз відпочиває, і я не хотіла б її будити. Невже дитину нема з ким залишити?

- Лізо, я розумію чому ти єхидничаєш. Проблема в тому, що моя мама лягла на обстеження, мені, як ти знаєш треба у відрядження. А Ліда, - підвищивши голос і при цьому подивився на Ліду - почала долучатися до спиртного. Ще в неї подружка неблагополучна.

- Я не можу вирішувати за Тетяну Вікторівну.

- А де Герман?

- Скоро буде.

- Ми почекаємо.

- Невже родичів немає?

- Я розумію про що ти думаєш, - він усміхнувся. – Повір, даремно.

- Так. Ненадійна вона, виявляється за нею потрібне око та око. Лідо, невже тебе так тягне на алкоголь?

- Ні. Просто цікаво, – її величезні блакитні очі забігали.

Мені здалося, що вони це все вигадали. А ось навіщо, це питання. А може їй не п'ятнадцять, виглядає вона старша, якщо придивитися. Заповзе така змія, а потім спробуй вигнати.

Я написала Германові, що вони прийшли і чого хочуть. Герман приїхав незабаром. Він довше, ніж треба, зупиняв погляд на Ліді. Потім мигцем дивився на мене й одразу вбік. Він очікувано був не проти щоб вона залишилася. По правді сказати, я трохи нервувала, мені ця ідея не подобалася. Пояснити не могла це було інтуїтивно.

Клим пішов у машину по речі. Виходить, був впевнений, не відмовлять. Сильно грюкнули двері, потім упав стілець, на звук вийшла Тетяна Вікторівна.

- Що відбувається? -Побачивши кілька валіз, вона здивовано дивилася на Ліду.

- Вибачте, що розбудили. Це моя сестра двоюрідна Ліда, мені треба поїхати, а її нема з ким залишити. По-дурному звучить, я вам зараз все поясню.

- Я не розумію. А скільки їй років?

- Мені п'ятнадцять.

- Вона хвора?

– Ні.

- Дивно якось, ну добре, твоя кімната вільна, хай лишиться.

Ну ось, і Тетяні Вікторівні ця ситуація видалася дивною. Тільки їй зараз не до того, щоб розібратися в цьому.

- А хто мене завтра відвезе до школи? Мені на дев'ять.

- Велика вже, сама дістанешся.

- Лізочка, ми по дорозі  і від веземо.

Загалом, мені не вдалося вранці поїхати в консультацію. Бо я вирішила дізнатися в якій школі вона вчитися, і дізнатися, що вона з себе представляє. Але за кілька годин, плани змінилися. Прийшов Герман, він був розгублений.

- Лізо, я вже не радий, що погодився її залишити. Треба терміново їхати, вона поламала ногу і зараз у пункті травми.

- Поїхали. Чого ти такий переляканий? Не ти ж зламав їй ногу.

- Ну, вона ж зараз під моєю відповідальністю.

- Вона не маленька дитина.

Коли приїхали, їй уже наклали пов'язку. Виявилося не передом, а розтяг. Вона була заплакана, Герман був схвильований.

- Германе, ви мене до машини понесете?

- Звичайно.

- Так буде зручніше, - я підкотила коляску. Вона явно була незадоволена. Медбрат допоміг сісти та повіз до машини.

Герман хотів залишитись вдома, допомагати Ліді, проте Тетяна Вікторівна швидко все розставила на свої місця.