Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

— Олла-аллей! — викрикнув він, і коли верхівець зупинився, то старий кинувся вперед, схопив повіддя та насупився, оглядаючи бентежним поглядом чоловіка в сідлі.

Якийсь час його очі палали вогнем.

— Хлоп’ятко нам народилося[121], сина нам дано…

Аж раптом насуплена бентежність розтанула і поступилася місцем суму.

— Це не Він! — роздратовано поскаржився старий, дивлячись у небо.

Вершник уже відкинув свій каптур і сміявся на весь голос. Відлюдник сердито кліпнув у його сторону кілька разів. А потім його обличчя просвітліло, коли він упізнав приїжджого.

— О, так це ти! — буркнув він. — Я думав, ти вже мав би вмерти. Що тобі тут треба?

— Привів назад твою блудну дитину, Бенджаміне, — відповів дом Пауло, а потім смикнув за повід — і з-за поні підтюпцем вибігла синьоголова коза. Вона мекнула і напнула шворку, побачивши відлюдника. — Чомусь подумалося… що варто тебе провідати.

— Тварина належить Поетові, — пробубонів відлюдник. — Він її чесно виграв в азартній грі. Хоча махлював, як тільки міг. Відведи козу до нього назад та послухайся моєї поради: не лізь у суєтні справи шахраїв. Вони тебе не стосуються. Доброго тобі дня! — І розвернувся у бік аройо.

— Зажди, Бенджаміне. Візьми свою козу, бо віддам її селянам. Я не дозволю їй вештатися навколо абатства і мекати в храмі.

— Це не коза, — суворо парирував відлюдник. — Це тварина, яку бачив ваш пророк, яку призначено жінці для їзди верхи. Можеш проклясти її і вигнати в пустелю. З іншого ж боку, ти не міг не помітити — це якраз те саме чотириноге з розщепленим копитом[122] та з розколиною між ратицями, й воно ремиґає. — Він знову подався вгору по схилу.

Усмішка зникла з обличчя абата.

— Бенджаміне, невже ти знову піднімешся на ту гору і не привітаєшся з давнім другом?

— Привіт, — кинув йому на прощання Старий Юдей і гнівно помарширував угору. За кілька кроків він спинився і озирнувся через плече: — Навіщо цей ображений вигляд? Востаннє ти являвся сюди п’ять років тому, «давній друже». Хех!

— І через це?! — пробурмотів абат. Він спішився і поквапився за Старим Юдеєм. — Бенджаміне, Бенджаміне, я би приїхав… я був зайнятий.

Відлюдник зупинився.

— Ну, Пауло, коли ти вже тут…

Раптом вони розсміялися та обійнялися.

— Я радий, старий дундуче, — промовив відлюдник.

— То це я дундук?

— Ну, мабуть, я теж став трохи нестерпний. Останнє століття видалося тяжким.

— До мене дійшла чутка, що ти жбурляєш каміння в новіціїв, котрі приходять сюди в пустелю під час говіння на Великий піст. Невже це правда? — Він прикипів до відлюдника сповненим удаваного докору поглядом.

— Хіба що дрібні камінчики.

— Нікчемний старий прецель!

— Полегше, Пауло. Один із них сплутав мене з моїм далеким родичем… на ім’я Лейбовіц. Гадав, що я маю передати йому якесь послання… чи це був котрийсь із інших ваших лотрів, хтозна. Мені це набридло, тому інколи відганяю їх камінцями. Ха! Більше мене ніхто не сплутає з тим родичем, бо він уже мені не родич.

Ці слова спантеличили священика.

— З ким тебе сплутав? Зі Святим Лейбовіцем? Ну ж бо, Бенджаміне! Ти вже не перебирай через край.

Бенджамін наспівом перекривив його:

— Сплутав мене з моїм далеким родичем… на ім’я Лейбовіц. І тому я жбурляю в них камінці.

Дом Пауло ще більше заплутався.

— Святий Лейбовіц помер більше тисячі років тому. Як можна… — Він змовк й обережно поглянув на старого відлюдника. — Послухай, Бенджаміне, давай не будемо знову починати цю розмову. Неможливо прожити тисячу двісті років.

— Яка нісенітниця! — перебив його Старий Юдей. — Я ніколи і не стверджував, що це сталося тисячу двісті років тому, а всього-на-всього шістсот. Ваш святий уже давно помер. Ось чому це безглуздя. Ніде правди діти, тодішні новіції сильніше вірили, були побожнішими. Здається, його звали Френсісом. Сердега. Я ж потім його й поховав. Пояснив у Новому Римі, де копати. Саме тому вам повернули його тіло.

Абат тільки й роззявив рота, коли йшов за старим до колодязя, що ховався за мескітовими деревами, тримаючи за мотуз коня та козу. «Френсіс?» — подумав він. Хіба ж ідеться не про Вельмишановного Френсіса Джерарда із Юти? Котрому якийсь прочанин відкрив місце, де в селі було старе сховище… Так говориться, але ж самого села тоді ще не існувало. Отож, це сталося років шістсот тому, то невже цей дід намагається зараз його переконати, що він і є той самий прочанин? Інколи Пауло глибоко замислювався, де Бенджамін набрався знань із історії абатства, аби вигадувати такі байки. Мабуть, від Поета.

— Звичайно, це все відбувалося тоді, коли я займався іншими речами, — правив далі Старий Юдей, — тому цю помилку легко пояснити.

— Іншими речами?

— Мандрував.

— І ти хочеш, щоби я повірив у твої дурниці?

— Кгхм-хмм! А Поет мені вірить.

— Хто би сумнівався? Поет нізащо би не повірив у те, що Вельмишановний Френсіс зустрівся зі святим. Це ж забобон якийсь. Поет радше повірить у те, що він зустрівся з тобою — шістсот років тому! Цілком природне пояснення, правда?

Бенджамін криво хіхікнув. Пауло спостерігав, як відлюдник зачерпнув води дірявим корцем із лика, спорожнив його в бурдюк і ще кілька разів опускав ківш у криницю. Вода була мутною, і в ній плавало щось непевне — геть ніби пам’ять Старого Юдея. «От тільки чи точно ця пам’ять непевна? Чи не грає вона в свої ігри з нами всіма?» — думав священик. Якщо забути про ілюзію старого Бенджаміна Єлеазара, немовбито він старіший від самого Матусаїла[123], то глузд відлюдника здавався цілком здоровим.

— Поп’єш? — запропонував відлюдник.

Абат стримав дрож відрази, але прийняв-таки чашу з його рук, щоб не ображати старого. Він одним ковтком осушив корець із брудною рідиною.

— А ти не перебірливий, еге ж? — критично поглянув на нього Бенджамін. — Я б її і пальцем не торкнувся. — Він поплескав свій бурдюк. — Це для тварин.

Абат похлинувся.

— Ти змінився, — констатував Бенджамін, не зводячи з нього погляду. — Змарнів, на колір наче сир, якийсь знесилений.

— Я хворів.

— А ти й виглядаєш, ніби хворий. Ходімо до мене в халабуду, якщо ладен подужати схил.

— Я справлюся. Кілька днів тому в мене були проблеми, і лікар наказав мені відпочивати. Фе! Якби до нас не визбирався важливий гість, я би навіть не звернув на це уваги. Але він уже їде, тому я відпочиваю. А це виснажує.

Коли вони піднімалися аройо, Бенджамін з кривим усміхом озирнувся на товариша й помахав