Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— Ще три хвилини, — видихнув Лукас, поки ми бігли підвальними коридорами. — Але ж я хотів тобі так багато розповісти. Якби не з’явилася ця чума в особі начальника…　

— Я не знала, що ти працюєш на одного з Віллерзів, — сказала я. — Ти ж майбутній лорд Монтроз, член Верхньої палати.

— Так, — похмуро буркнув Лукас. — Але поки мені не дістанеться батькова спадщина, я мушу заробляти гроші на утримання сім’ї. Ця робота просто підвернулася… Дарма. Послухай: те, що граф Сен-Жермен залишив Вартовому, — таємні рукописи, листи, хроніки — все пройшло перед тим його цензуру. Вартові знають тільки те, що Сен-Жермен дозволив знати. Інформація призначалася для того, щоб усі наступні покоління були готові правдами й неправдами замкнути Коло. Але ніхто з Вартових не знає всієї Таємниці.

— Але ти її знаєш? — вигукнула я.

— Тс-с-с! Ні. Я її теж не знаю.

Ми завернули за останній ріг, і я відчинила двері до старої алхімічної лабораторії. Мої речі лежали на столі, точно там, де я їх залишила.

— Але Люсі й Пол знають Таємницю, я в цьому переконаний. Коли ми востаннє бачилися, вони повинні були ось-ось знайти документи. — Він зиркнув на годинник. — Чорт забирай!

— Далі! — поквапила я його, підбираючи сумку й ліхтарик. В останній момент я зрозуміла, що треба віддати ключ Лукасу. У моєму животі вже з’явилося знайоме відчуття. — І, заради Бога, зголи ти ці вусики, дідуню!

— У графа були вороги, про яких у Хроніках згадується лише побіжно, — заторохкотів Лукас. — Надто важила для нього одна таємна організація, близька до церкви, що називала себе «Ракоці Альянс». Цій організації вдалося 1745 року, коли в Лондоні була заснована Ложа, дістати документи зі спадку графа Сен-Жермена… Ти вважаєш, що вусики мені не пасують?

Кімната закружляла довкола мене.

— Я люблю тебе, дідусю, — мовила я.

— Документи, які, крім усього іншого, підтверджували, що недостатньо буде зчитати кров усіх дванадцятьох мандрівників у часі в хронограф. Таємниця відкриється лише тоді, коли… — встигла я ще почути, до того як зникнути.

Через частки секунди я вже кліпала від яскравого світла. 1 від білосніжної сорочки. Ще кілька сантиметрів ліворуч — і я б приземлилася просто на ноги містерові Джорджу. Перелякавшись, я неголосно скрикнула і зробила кілька кроків назад.

— Треба буде наступного разу не забути дати тобі з собою крейду, щоб ти позначила місце приземлення, — сказав містер Джордж, хитаючи головою, і забрав у мене ліхтарик.

Він чекав мого повернення не сам. Поруч із ним стояв Фальк де Віллерз, доктор Байт сидів на стільці біля столу, Роберт, маленький привид, визирав з-за його ніг, а на стіну біля дверей спирався Ґідеон, на лобі якого білів величезний пластир.

Побачивши його, я мимоволі мусила відсапатися.

Він стояв у своїй звичайній позі — схрестивши на грудях руки, але колір його обличчя був темніший за колір пластиру, а темні кола навколо очей ще більше відтінювали зелень очей. Мене охопило майже нестерпне бажання підбігти до нього, обняти й подмухати на рану, як я це завжди робила з Ніком, коли йому було боляче.

— Усе гаразд, Ґвендолін? — поцікавився Фальк де Віллерз.

— Авжеж, — відповіла я, не відводячи погляду від Ґідеона. Як же я сумувала за ним, але наскільки сильно, я збагнула лише зараз. Невже сплив усього день від моменту поцілунку на зеленій канапі? Хоча про один поцілунок говорити явно не випадало.

Ґідеон дивився на мене — ані гадки собі, нерушно, наче бачив мене вперше. Ні сліду того, що було лише вчора.

— Я відведу Ґвендолін нагору, вона може їхати додому, — спокійно сказав містер Джордж. Поклав руку мені на спину і м’яко підштовхнув до дверей, повз Фалька, просто до Ґідеона.

— Тобі… тобі вже краще? — запитала я.

Ґідеон нічого не відповів, він тільки дивився на мене. Але те, як він на мене дивився, було дивно. Щось було не так. Немов я не людина, а якась річ. Щось несуттєве. Буденне, як… стілець. Може, він-таки дістав струс мозку і тепер не впізнавав мене? Холодок пішов мені по спині.

— Ґідеону варто було б лежати в ліжку, але йому потрібно кілька годин елапсувати, якщо ми не хочемо ризикувати неконтрольованим стрибком, — непривітно пояснив доктор Байт. — Це легковажність — відправити його знову самого…

— Дві години в тихому підвалі в 1953 році, Джейку, — перебив його Фальк. — На канапі. Він це переживе.

— Звісно, переживу, — сказав Ґідеон, а його погляд став ще похмурішим, якщо це взагалі було можливо.

Раптом мені захотілося розплакатися.

Містер Джордж відчинив двері.

— Ходімо, Ґвендолін.

— Ще хвилинку, містере Джордж, — Ґідеон міцно схопив мене за руку. — Я б хотів тільки дізнатися, в якому році Ґвендолін була щойно.

— Щойно? У 1956-му, в липні, — мовив містер Джордж. — Чому ти питаєш?

— Ну-у… від неї пахне сигаретами, — сказав Ґідеон, до болю стискаючи руку. Я майже випустила сумку.

Автоматично я понюхала рукава шкільної куртки. Справді, багатогодинне перебування в задимленому кафе залишило слід. Господи, але ж як мені це пояснити?!

Усі в кімнаті дивилися на мене, і я зрозуміла, що треба хутко придумати якусь відмовку.

— Окей, викрив, — сказала я і понурила очі. — Я курила. Але всього три сигарети. Чесне слово.

Містер Джордж похитав головою.

— Але, Ґвендолін, я ж тобі найсуворіше наказував, жодного предмета…

— Мені шкода, — я не дала йому закінчити фразу. — Але там нудно. Цей темний підвал… А сигарета допомагає прогнати страх… — Я постаралася надати обличчю збентеженого виразу. — Я всі недопалки згребла і забрала з собою, ви можете не хвилюватися, що хтось знайде пачку «Lucky Strike» і здивується.

Фальк засміявся.

— А наша принцесочка, виявляється, не така вже й слухняна, — зауважив доктор