Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лицар з Кульчиць 📚 - Українською

Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

221
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лицар з Кульчиць" автора Ярослав Іванович Ярош. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 55
Перейти на сторінку:
підійшов і дав води. Кульчицькому пересохло горло, однак степовик йому багато пити не дозволив.

– Де мої брати? – спитав яничара, сам не розуміючи, українською мовою чи таки по-турецьки.

– Ми побили їх, а поранених дорізали.

– Добийте і мене.

– Ти – «язик».

Його везли на коні із прив’язаними до луки сідла руками. Голова все ще боліла, та Юрій поволі оклигав. Очі вже порестали бачити степ чорно-білими кольорами: позеленіла трава, а далі й інші барви стали перед очима. Чув уже все розбірливо. Повернулися й відчуття – бодай не верталися: перед очима став Миколай Бакалець, а за ним і Попіль, і Дашинич, і Залога… Злість охопила козака, коли уявив, як ці гиряві дорізали їх, поранених, наче скот. А далі й сльози навернулися: Юрій враз зрозумів, що у тім світі він лишився один, шкода стало…

Напевно, саме настав час замислитися над своєю долею. Чогось так повелося, що у нього все не як у людей. Мав би орати батьківську землю, ростити дітей із дружиною, гоститися із товаришами за святковим столом. Натомість товчеться по світу, ризикує життям, оплакує побратимів, навіть не можучи поховати їх. Дружини не бачив уже стільки часу, а батьків – то років дванадцять. Уже й не побачить, і тільки чорний ворон принесе їм звістку про смерть сина. Навіть у полон його турки ведуть – і то не як людей. Інших ординці женуть степами пішки, прив’язаних один до одного за шию, б’ють по спині канчуками. Його ж везуть, як якогось пана, на коні…

Кульчицький стулив повіки: відганяв так думки, що безладно роїлися. Поранена голова – це кепсько, однак треба опанувати себе. Юрій почав поволі прислухатися до розмов ординців, роззиратися навколо, намагаючись визначити, де зараз перебуває і куди його везуть.

Турків було не більше двох десятків. Де поділися решта – невідомо. Судячи з того, як швидко ординці тікають на південь, мали зустріч із Сірком: кошовий добре їх пригостив, так що більшість орди із землі вже не встане.

Степовики були низькорослі, коні в них також малі і присадкуваті – напевно, Бог навмисне їх так сполучив. Трималися в сідлі легко, ніби зросталися із кінським крупом, через це без надмірної втоми витримували довгу дорогу. Одягнені в теплі каптани або кожухи, у хутряних гостроверхих шапках. Лиця їх приплюснуті, зашкарублі від диму й вітру, спеки та холоднечі. Вузькі очі. Їли напівсире-напівприв’ялене кінське м’ясо. Юрієві давали пити м’ясну юшку – варили навмисне для нього. Не хотіли, аби їх єдиний бранець по дорозі заповів довго жити. А ще йому давали якусь настоянку із трав: від неї його і попустила голова.

Кульчицький уважно слухав, про що гаркають турки. Вони не були багатослівними, їхали пригнічено. Юрієві вистачило почути то тут, то там якісь уривки речень, окремі слова, аби зрозуміти, що Сірко насправді розбив орду і відбив ясир. Ці два десятки – чи не єдині, яким вдалося вирватися живими. Кульчицького захопили як «язика» і замордують, якщо не розкаже про запорожців чогось цікавого. Та навіть як і розкаже – все одно замордують.

Козак почав молитися про себе, готуючись закінчити свою земну путь…

Турки довезли його до Дніпра. Юрій знав, що через Славуту орда мала дві переправи: через Кічкас та нижче Тамані. Тамань була далі від Запорозької Січі, тому, скоріше, вони прямують просто туди. Його везуть не у Крим, а, найпевніше, в Очаків чи Білгород. У тих двох містах Юркові доводилося колись бувати, можна було б пошукати давніх знайомих та передати звістку, аби хтось його викупив з неволі, якщо бусурмани таки подарують йому життя. Тільки кому? На Січ ніхто із агарян, найпевніше, не піде, дружину лякати неохота, та й грошей у них таких ніколи не було, аби вистачило на викуп. У Кульчиці не можна: як стане перед земляками живим, коли всі інші загинули в бою? Як подивиться у вічі Ручкам, Сметанкам, Дашиничам… Коли Бог дасть Юрію вибратися живим із цієї халепи, то він обов’язково навідає рідне село. Тільки пізніше.

Треба обережно виходити на знайомих віденських купців, із якими мав різні справи у Стамбулі, Бєлграді та самій цісарській столиці. Часом вони заходять і у Білгород, і в Очаків.

Ночували просто біля переправи. Ночі були холодними, цієї навіть сніжком уже кинуло. Юрко тулився у кожух, присувався ближче до вогню й грівся разом із турками. Суворий степ зблизив людей, вони навіть готові були забути свої розбіжності у мові, вірі, забути, що вони споконвічні вороги. Бувало, сам Сірко пускав татар попасти свої стада в запорозькі степи, коли страшна сарана зжерла все живе у степу татарському.

Степовик, жуючи тверду конину, глипнув на Юрія, як той гріє задубілі сині руки над вогнищем. Турок витяг ніж і перерізав пута на руках полоненого – сирівець аж в’ївся в тіло. Кульчицький розімнув пальці, потер зап’ястки – кров почала доходити до рук, і вони віджили. Тоді турок дав і Юркові пожувати конини, до якої козак уже поволі звик за останні дні.

По степу бісився скажений вітер. Навіть тут, у балку, зусібіч захищену чагарниками, він вдирався і куйовдив багаття, так що воно гуло й кидалося в різні боки. А ще воно пускало степом дивні тіні. Поміж відблисками вогню літали привиди, неприкаяні душі невільників, що загинули колись у степу без покаяння та Святого причастя. Туга не пускала їх на той світ – вони товклися над переправою у надії спіткати рідних. Цю легенду розказували старі запорожці. Саме на цьому місці, біля Таманської переправи, орда завжди ділила ясир і розходилася по різних степах. Скільки тут розійшлося різних доль: дитину відбирали від матері, жінку виривали з обіймів чоловіка, а сестру – від брата. Тому ті душі й злітаються тепер сюди, аби відшукати своїх.

Дніпро за осінь набрав води, тож довелося плисти. Кульчицькому наказали роздягтися до голого тіла і тримати свій одяг над головою, щоби не змок. Другою рукою він, як і турки, схопив за хвіст свого коня – так і попливли. Степові коники плавали добре й ніколи не тонули. Ну, хіба коли їм потрапляла у вуха вода. Юрій знав це й тримався хвоста, аби часом не випустити. Холодна вода сковувала тіло, стискала, як лещатами: руки ставали спочатку яскраво-червоними, а далі починали вже й синіти, тож доводилося щосили працювати ногами.

Опинившись на правому березі, турки швидко вдяглися й поїхали далі без будь-якого перепочинку. Навіть не стали, аби

1 ... 42 43 44 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицар з Кульчиць», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лицар з Кульчиць"