Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

Кульчицький вгадав, коли думав, що його везуть до Білгорода. Козак уже поволі змирився зі своєю долею, будував собі плани, як можна буде вирватися із неволі. Майбутнє уже не було у такому чорному одязі, надія перемогла безнадію. Із турками у розмови не вступав, лише слухав. Степовики також були небалакучі – дорога, холод, степ, невдалий похід втомили їх, і балакати зовсім не хотілося. Кілька разів Кульчицький подумував про втечу, але добре зважив, що вирватися живим жодних шансів немає: вночі добре пильнували вартові, вдень руки були зв’язані, а коня вів за повід широкоплечий Ахмет. Та найбільше Юрія пильнував жорстокий зимовий степ: навіть якщо вдасться дивом утекти – все одно згинеш у степу: тут за сотні верст жодної людської оселі, а тільки сніг, вітер та вовче виття.

У Білгороді Кульчицького віддали турецькому паші, котрий наказав кинути полоненого у холодну. Там і забули про нього на деякий час…

Згадали за кілька днів. У місто саме припленталися яничари – недобитки з-під Хотина. Розповіді про їхні поневіряння, про саму битву сколихнули місто – і тоді паша згадав про свого в’язня.

– Як називаєшся?

Допитувати Юрія прийшов якийсь яничарський ага, що трохи вмів по-українськи. Кульчицький сидів перед ним на лаві, скутий ланцюгами. Турок стояв, ховаючи за плечима канчук.

– Миколай Бакалець з Радлович, – назвав ім’я товариша Кульчицький. Не хотів називати своє – не дай Боже турки пронюхають щось про його минулі справи.

– Я називатиму тебе собакою, невірним псом! – рявкнув ага. Юрій промовчав. Яничарський старшина проводив допит далі:

– Звідки вмієш говорити по-нашому?

Це було запитання, до якого він був готовий: сидячи у темниці, мав час подумати, як буде поводитися на допиті. Тим більше, турки розповідали паші, що Юрій вміє по-турецьки (це піднімало ціну невільника), а ще розказали, що козак він не простий, а отаман, бо бився, як лев!

– Батько був каторжником, і я в неволі народився. Видно, доведеться і здохнути в неволі.

– На Запоріжжі скільки часу пробуваєш? Яке там маєш звання?

Кульчицький знизав плечима:

– Скілько живу – стілько й пробуваю. А звання моє – братчик.

– Казали татари, що ти бився, як сам шайтан, і багатьох їхніх побив, доки вони тебе скрутили.

– Вони мене й не скрутили – дали палицею по голові: дотепер череп розколюється.

Раптом ага змахнув канчуком і оперіщив Юрія по спині, так що козак аж скрикнув від болю та несподіванки.

– Я питав тебе, собако, про інше. Казали ординці, що так, як бився ти, рядові козаки не б’ються. Тож не бреши мені!

Кульчицький спідлоба глянув на нього.

– Брехали твої ординці. Їм аби ціну підняти, аби гроші злупити. Певно, казали, що я здоровий, як бугай? А у мене голова від їхньої палиці розколюється. Тож обманули тебе, дарма ти їм так швидко віддав усі гроші.

Ага розмахнувся, аби вперіщити ще раз. Юрій уже зіщулився, готовий витримати новий удар, проте турок не вдарив. Ага пройшовся темницею взад-вперед, обдумуючи щось. Чи то він і справді міркував, як його обманули, чи обдумував нове запитання для полоненого.

– Куди тепер вдарять козаки? На яке місто нападуть? Скільки їх зараз на Січі?

– Багато. Почувши, що повернувся Сірко, козаки на Січ вливаються, як дощова вода, як нестримний гірський потік. Сірка знають всі, кожен хоче битися під його знаменом, аби слави собі здобути й багатства.

Турок вишкірився.

– Скоро ваш Сірко буде на гаку висіти в Істамбулі! Кажи, куди він думає вдарити!

Кульчицький знав, що запорожці вдарять на Тягин, а може, й уже громлять там агарянські кубла, тільки цього він не скаже навіть під карою смерті. Брязкаючи залізом, Кульчицький витер сухою долонею лице, мовив:

– Хіба хтось знає, що думає Сірко? Він же характерник, навіть найближчі товариші не можуть вгадати, куди він наступного разу поведе своє військо.

– Не бреши, собако. Я знаю, що запорожці завше радяться, перед тим як піти в похід!

– Так, радяться, але тільки не куди йти, а кого бити. Сказало товариство бити турка й татарву – Сірко й повів, а куди – сам тільки знає. Він великий чаклун, недарма татари так його бояться і лякають його іменем неслухняних дітей.

– Що? – скривився турок.

– Хіба ж ти, вельможний аго, не чув розповідів про Сірка? Він народився у сорочці, та ще із зубами. Він може перекинутися на звіра, а ще мову тварин розуміє, бачить за сто верстов, туман може в очі кинути. Він у річці чорта колись забив, тому й силу таку має. А річка та й дотепер називається Чортомлик!

Турок дивився просто на Юрія, не зводячи очей. Погляди їхні схрестилися, якийсь час вони сиділи отак мовчки. Раптом ага посміхнувся:

– Дурня з мене робиш, еге ж?

Кульчицький також із себе вичавив щось схоже на посмішку. Раптом ага зірвався, почав бити. Канчук раз у раз зі свистом опускався на плечі козака. Кульчицький намагався закритися руками від тих ударів, кайдани на руках дзеленьчали, а турок усе бив і бив, виливаючи в ударах усю свою лють. Нарешті він копнув Юрія, і той упав з лави, турок же продовжував молотити, доки не втомився.

Час від часу Юрій від болю непритомнів, так що заходили яничари й відливали його водою.

Допити тривали майже щодня, Юрко не говорив їм нічого, хоча знав так багато. Терпів, вірив, що невдовзі все це скінчиться.

Небо почуло і цього разу його молитви: Сірко вдарив на Тягин, розгромив фортецю, побив турецький гарнізон і визволив звідти всіх невільників. Білгород був близько, дуже близько. Турки принишкли, боячись, що козаки вдарять і на них: вони сиділи тихо в місті, навіть коли Сірко уже пішов геть. Аж за якийсь час ага знову прийшов до Юрія.

Кульчицький був знесилений тим сидінням у темниці. Кістки усі нили, кайдани в’їлися у тіло до крові. Хотілося уже перевдягтися і помитися, поголити бороду, яка виросла велика і кошлата. А ще він тут страшенно мерз. На щастя, перестала боліти голова. Набагато більше від тілесних ран Юрія мучили рани душевні. У цій камері, де в’язень сидів сам-один, можна було здуріти. Аби якось зігрітися та звеселитися, Юрій молився, намагався згадати книжки, які колись читав, а ще співав пісні Миколая Бакальця.

Якось ага прийшов до нього востаннє. Він більше не допитував про силу козацького війська, де стоїть, як озброєне, хто отаман, не ставив більше тих самих запитань. Запорожці