Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Я мовчки заплющив очі. Не тому, що мені не було що сказати. Просто ігнор — найкраща тактика.

На ранок запах дешевого дошика розповсюдився по кімнаті, як газ у підвалі. Я відкрив, відчув, як щось шкребеться на кухні, і відразу зрозумів: Колян.

Я підвівся, почухав потилицю й пішов до кухні.

Кухня була більш ніж мінімалістична: один стіл, два стільці, плита, і перед Коляном, який уже розвалився за столом, стояла паруюча миска локшини.

— О, і знову доброго ранку, містер “мені начхати на всіх, але я все одно тут”, — промовив він, облизуючи виделку.

Я мовчки сів навпроти.

— Я не зрозумів, це ти готував?

— О так, — він гордо кивнув. — Вода, закип'ячена в каструльці, заливається в дошик. Це кулінарія рівня “шеф”.

Я скептично дивився на нього.

— Дурень ти, Колян.

— А ти романтик, братику. Але досить цього.

Він доїв локшину, поставив залізну тарілку, відкинувся на спинку стільця й схрестив руки на грудях.

— Ну що, я допоміг тобі купити FYE… Тепер твоя черга.

Я мовчки взяв чашку з чаєм.

— Розповідай, як ти провернув справу зі своєю смертю.

Я поставив чашку, витер губи, підняв на нього погляд.

— П'ять років тому…

***

Я йшов через густий ліс, вдихаючи сухе, наповнене запахом хвої повітря. Гілки хрустіли під важкими берцями, а десь далеко кудись злітала зграя птахів, злякавшись нашої ходи. Попереду йшов Шпак – високий, худий, з постійно примруженими очима, наче він намагався побачити щось крізь час. Він здався розслабленим, але я знав, що він завжди напоготові. Завдання було просте, нічого складного. Але я все одно переживав.

Мені потрібно було сьогодні померти.

Не в буквальному сенсі, звісно. Але для всіх – так.

Я мовчав, прислухаючись до шелесту дерев, вдихав обідній вітер, слухав, як поруч ступає Шпак. Я не був упевнений, що він надійний, але іншого вибору не мав. Він був мені другом, хоче, може, ніхто про це й не знав.

— Я сьогодні помру, — нарешті вимовив я.

Шпак різко зупинився, розвернувся і витріщився на мене.

— Тум, ти дурак?

Його голос прозвучав занадто голосно для лісу, що здавалося, затамував подих. Я глянув на нього з-під капюшона.

— Мені потрібна твоя допомога, — сказав я, спокійно й рівно, але в очах його вже пробігла тривога. Він відчував, що це не жарт.

— Що з тобою? — він нахилив голову, уважно вдивляючись у мене.

Я перевів погляд на дорогу попереду.

— Я повинен перевірити одну справу. Але я не можу, щоб хтось із вас вліз у це, особливо Єва. Саш...

Його брови піднялися. Я вперше назвав його справжнім ім'ям.

— Яку справу?

— Не питай.

— Ти мене лякаєш, чувак, — він знову примружився, шукаючи в моєму обличчі хоч, який натяк на розіграш.

— Мені потрібно, щоб ти сьогодні повернувся в табір один, — сказав я, знімаючи значок з позивним і простягаючи його. — Візьми Лорда і повертайся сам.

Шпак узяв значок, але продовжував дивитися на мене, не розуміючи.

— Скажи всім, що я героїчно загинув.

— А тіло? — він знервовано провів рукою по волоссю.

— А тіло? Тіла не знайдуть. Бо я піду.

— Нє, Тум, ти божевільний.

— Я знаю.

Він мовчав.

— Через декілька днів принеси мені одяг і зброю. Я більше нічого не запитую.

Шпак усе ж таки виконав моє прохання.

Я повернувся в бункер, де ми колись жили. Колись — до табору. Тепер він був затоплений, але з часом ми зі Шпаком привели його до ладу. Він приносив їжу, одяг, іноді навіть якісь прилади, зброю. Так минув рік. А потім бурі закінчилися.

Одного дня я повернувся в табір. Був у масці, у кепці. Ніхто не мав мене впізнати. Але я мусив побачити його. Шпака.

Я пішов стежкою, впиваючись ногами в землю, і майже не помітив її.

Єва.

Вона була худішою, блідою, але серйозною як ніколи. Її постава, її рухи – усе видавало в ній когось, хто більше не боїться. Когось, хто пережив занадто багато.

Дебіл, Лука. Навіщо взагалі приперся?

Я пройшов повз, зачепившись із нею плечима. Вона машинально вибачилася, навіть не глянувши на мене.

Я того вечора просидів на даху, милуючись заходом сонця. Години дві. Чекав її.

А толку?

За два роки місто почали відновлювати. Я дізнався, що Єва перебралася туди.

Я теж перебрався.

І там зустрів Лева.

Спочатку нічого складного: у нього була компанія FYE, я пригрозив, сказав наглядати за Євою, не чіпляти її. Спочатку він слухався.

Єва закінчила університет. Якщо це можна було так назвати – після бур усе було незрозуміло.

Тим часом я зустрів Коляна. Він допоміг мені купити FYE. Я залишив Лева головним, але над ним стояв я.

І це мені подобалося.

Лев боявся. Він знав, що в будь-яку секунду я можу всадити йому кулю в його дурну голову.

Але поки що мені потрібна була інформація.

Лев відіслав Єві запрошення працювати в компанії.

Вона погодилася.

План працював.

Лев спочатку не висовувався, потім навіть не з'являвся на роботі два місяці, типу за кордоном.

Але потім осмілів.

І почав діяти самостійно.

Мені це не подобалося.

Тому я повернувся в гру.

Я був поруч із Євою, але не як Лука. Як хтось інший.

Під маскою, під іншими іменем. Макс.

І вона вірила.

Не впізнала.

А потім усе пішло не за планом.

Мене розкрили.

І заради чого це все було?

Заради спрви по Золотого Барса.

Лев постачав мені матеріали про нього, але приховував від Єви.

Небезпечно.

Занадто небезпечно для неї.

Колян також допомагав.

І в поліції в нас були свої люди.

Стоп.

Чому я почуваюся як мафіозі?

Або я просто Біг Бос?

Та, блін.

Не про це зараз.