Читати книгу - "11 троянд. Ти впевнений, що ми бачимося вперше?, Katerina Школіна"

Вирішую прогулятися.
Їсти зовсім не хочеться.
Мені дзвонить телефон і, дістаючи його з кишені, на дисплеї я бачу напис: «Моя бісяча демо-версія». 
- Алло, - відповідаю.
- І що це за голос дохлого хом'ячка? - звучить найжиттрадісніший із усіх можливих настроїв мого брата. А їх у нього 200… Від +100 до -100.
- Брат, - зітхаю. Говорити зовсім не хочеться. - Давай на потім…
- Окей… Так, а що ста… - я відмикаюсь вперше, ніж він встигає договорити. 
Тоненькі міські вулички і шум транспорту, який глушить слух. Я проходжу повз магазину еклерів і одразу натрапляю поглядом на дитячі канцтовари. Точно, в мене ж ручка зламалася.
Я беру першу простеньку ручку, прямо біля каси. Коли касирка вітається, я лише киваю. На мене це зовсім не схоже. 
Невже я так засмутилася, що навіть видавити себе з пару слів не можу? Доки вона оголошує ціну на мій погляд натикається на… пляшечку мильних бульбашок. Ви не повірите... звичайні дитячі бульбашки. В таких циліндричних бутилочках, де на кришці під прозорим пластиком лабіринт з шариком. І етикетка з барбі. Барбі із 2000-х. У мене навіть бейджик такий був в дитинстві. Рука сама тягнеться... я ставлю перед касиркою цю бутилочку. 
- Пробийте ще це, - вона зітхає і додає до мого рахунку ще цю пляшечку.
- З Вас **** гривень. 
 Я мовчки розраховуюсь.
- Дякую за покупку. Гарного дня.
Я виходжу і щедро відкручую кришку бульбашок. Іду і дую, махаю ними. А вони розлітаються. Я виглядаю зараз просто по-ідіотськи, але мені це так подобається. Я просто відчуваю як заспокоююсь. Настільки легше мені стає, що посмішка сама повертається на обличчя. Увесь кепський настрій, як рукою зняло.
Я вирішую знову набрати брата. Бо якось все скомкано вийшло. Гудки йдуть недовго. Він чекав. Приємно…
- Брат, ну так що ти хотів, - говорю жвавим голосом.
- Ти 5 хвилин тому говорила зі мною, ніби вся в соплях. А зараз нічого так. - відповідає підозрілим голосом. - Пару мільйонів по дорозі виграла чи що?

От коли він буде нормальним?
- Та ні, бульки подула… - здвигаю плечима все що відчувають у себе умиротворено.
- Що?! Точно в соплях! - балагурить. -  Захворіла чи що… - а на цих словах я вже відчуваю стурбованість. Зовсім легку і майже непомітну.
- Та я по дорозі в магазині купила мильні бульки. Прямо як в дитинстві, - хвалюся. - Навіть зверху такий лабіринт з кулькою під пластиковим склом і обгортка з барбі.
- Дитя, тобі в садочок не пора? - хмикає. - Чи втихаря набухалась в соплі? Ану дихни!
- Ага. А ти прям через трубку все відчуєш! - сміюся. Стовідсотково несе якусь чухню, щоб підняти мені настрій. - Та й далися тобі ті соплі. Щось нерівно ти до них дихаєш.
- Тобі помогло? - на цей раз говорить серйозно і спокійно.
- Не знаю. - усміхаюся. - На душі так було гадко, ніби хтось плюнув і розмастив руками... А тут зайшла в магазин за ручкою і побачила на касі бульки… Двадцятка всього. Відкрутила і рукою розмахувала, щоб вони навколо розліталися. І полегшало. Навіть сонце стало яскравіше….
- Ну точно божевільна… - він говорить по-доброму, але оця нотка знущання. Ну не може він без цього!
- Браааат! - кричу в трубку, щоб у нього аж у вусі задзвзвеніло.
- Та ну тебе придушна! - всполошився. - Давай уже! Хотів спитати як на новому місці, а вона мене глухим зробила! Бай-бай!
- І я тебе люблю, - сміюсь в трубку доки не чую гудки. Відімкнувся, зараза.
Але так приємно від цієї турботи. Такої легкої і водночас колкої. Я повертаюся до входу в «Еверест».

І тільки но я беруся за ручку, як на мене налітає Христина, що випурхує зсередини.
- О, пропажа! - обіймає на лету. -  Я тебе по всьому відділу шукаю. Навіть кави випити нема з ким. Цей Мінотавр видресирував своїх співробітниць, що вони і спілкуватися зі мною не хочуть.
- Чого так? - цікавлюсь. Ми вже знову віддаляємося від компанії, секретарка веде мене, вочевидь, в якесь знайоме їй місце.
- Та в нього терки з Матвієм Олександровичем, - зітхає. - Володимир Іванович нашого гендира терпіти не може. А я все ж таки його секретарка… особиста… Матвій Олександрович мене делегував на місяць Володимиру Івановичу.
- Це як... - хмурюсь. - У вас прийнято секретарками обмінюватись, як подарунками?
- Та я тепер одна на двох. У Мінотавра секретарка пішла в декрет. Матвій Олександрович через ремонт переїхав в юрвідділ, - зітхає. Ми нарешті доходимо до кав'ярні. - Зараз після обіду якраз прийде на роботу. Там якісь справи у нього зранку були.
- Ясно. Мені чай фруктовий і круасан з шинкою, - замовляю, тільки-но ми опиняємося перед барною стійкою.
- Американо та круасан з шоколадом, - замовляє Христина.
Ми знаходимо віддалений столик і всідаємося в очікуванні нашого замовлення. 
- Ну що тобі сказати… - заговорщицьки промовляє. - Він впевнений в твоєму провалі? Готує тобі пендель під зад?
- З чого ти взяла? - питаю.
- В нього начебто і непоганий настрій, що від нього всі співробітники шарахаються, - зітхає.
- Я не налаштована на програш. Ще повоюємо, - хмикаю.
- Взагалі-то такі завдання не дають стажерам, - відповідає Христина нібито з знанням справи чи просто хоче мене підтримати. - Це надто складно і ви приходите тільки після університету. Не так. Ви ще навчаєтесь і це скоріш за все твоє перше місце роботи…. Так?
- В юридичній сфері, так, - відповідаю.
Нам нарешті приносять замовлення і я відсьорбую від чашки свого чаю. Блін, губи попекла. Сссссс.

​​​​​​- Спершу зазвичай стараються навчити всього. У нас деякі стажери починали з ксерення документів, - хмикає. - Нікому одразу не довіряють не те що робити якісь процесуальні документи, а й просто справи зшивати без пояснень. Для того, щоб щось надрукувати, дають зразок. В цьому суть стажування...
- Та я це розумію, але, погодься, починати з чогось складного дуже цікаво, - відпиваю ще. - В мене, може щось і не вдалося, але я дещо побачила. І в процесі його критики навіть винесла декілька уроків. 
Це я намагаюся так себе вивести на звичну позитивну доріжку.
- Всеодно це було жорстко і... по-дитячому,  - мені здається, що вона обурюється більше, ніж я.
- Та забий. Він просто пітохуй, отруйне пір'я розпускає, ніби цим можна когось налякати… - фиркаю.
- Піто… Що? - вона на мене дивиться, як на диво-дивне. Зависла. Навіть розсмішила своєю щирою реакцією.
- Pitohui dichrous. Пташка така чорно-руда… з отруйним пір'ям. Дуже гарна, між іншим, - посміхаюсь у відповідь.
- Ти де її відкопала? - захопливо питає.
- На біологічному факультеті універу. А там чого тільки не навчишся…
- Це як? - кліпає очима.
- Так вийшло, - сміюсь у відповідь. - Між іншим та пташечка…
- Ага, пітохуй, - смакує нове слово Христина. 
Час розповісти історію, щоб трохи відволіктися від нашого Мінотавра. 
- Дуже цівий спосіб за якого з'ясували отруйність цього пернатого. Один дослідник вирішив пірячко пожувати. Язик в нього занімів. Так він і зрозумів, що воно отруйне. А нафіга йому було пір'я в рот пхнути наука мовчить…
- А в тебе ще в арсеналі є такі біо-підйоби? - цікавиться Христина. 
- Якщо чесно - це моє хобі, - зізнаюся. - Я навіть словник веду. Записую всі види, які смішно звучать або звучать як матюки. Типу Гімносперміума одеського. Іноді на братові випробовую… - заговорщицьки шепочу.
- Капець, чого я не поступала на біолога, - тягне зачудовано. - Хоч матюкатися б елітно вміла. Як вища наукова спільнота….
І десь сміх взявся, що ми навіть про круасани свої забули.