Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

Аня кивала, ніби згадуючи щось особисте.

— А спів? — запитала вона. — Ти згадувала, що раніше жриць вчили співати.

— Співи - це не просто культурна традиція. Це налаштування. Через спів ми працюємо з диханням, тілом, серцем. Ми спрямовуємо енергію. Мантри, гімни, навіть дитячі колискові - це все спосіб впливати. Заспокоювати, налаштовувати, зцілювати.

Я спостерігав, як Агата говорить - її голос справді змінював атмосферу. Він не звучав нав'язливо. Радше, вкутував. Було відчуття, ніби вона торкалася до нас голосом.

— Іноді, — додала вона, — мені достатньо однієї ноти. Одного звуку, щоб переналаштувати простір. Я можу співати про себе - і в кімнаті зміниться повітря. Це не містика, це частота. Ми весь час резонуємо - з людьми, з місцем, з моментом. Просто не всі це помічають.

Я подивився на Аню - вона виглядала трохи враженою. Але в цьому було щось важливе - ніби вона нарешті дозволила собі слухати не тільки розумом, а й тілом.

— А мантри? — запитав я. — Це ж не просто повторення?

— Ні, — усміхнулася Агата. — Це алхімія. Повторюючи певний звук, ми нібито налаштовуємо себе як інструмент. Одні мантри відкривають, інші очищають, треті захищають. Їх не обов'язково розуміти. Головне - відчувати, куди вони ведуть. І навіщо.

У студії запанувала тиша. Той самий момент, коли тиша говорить голосніше за слова.

— А хочеш, я покажу? — м'яко сказала Агата.

Я кивнув.

Вона заплющила очі. Зробила вдих. І вимовила протяжний звук - щось середнє між співом і диханням. Простір навколо нібито відгукнувся. Я відчув, як по шкірі пробігли мурашки, а Аня, затамувавши подих, слухала, не моргаючи.

Коли Агата розплющила очі, у кімнаті все ще висіло відлуння.

— Ось чому я кажу: голос - це магія. Ми забули, як звучати. Але це можна згадати. І через голос - згадати себе.

Аня трохи насупилася, наче пригадавши щось неприємне. Її голос прозвучав тихіше, майже невпевнено:

— А якщо слова - навпаки... ранять? Якщо людина говорить зле, навіть не напряму, а якось нишком? Як можна від цього захиститися? — вона швидко глянула на Агату, і в цьому погляді була не стільки цікавість, скільки надія.

Агата не відразу відповіла. Вона немов прислухалася - не до запитання, а до того, як воно лягло в простір.

— Слова - це справді зброя, — сказала вона нарешті. — І в деяких людей язик наточений краще, ніж ніж ніж. Але на відміну від ножа, слово може проникнути глибше. Всередину. У сумнів. У пам'ять. У біль.

Аня повільно кивнула. Я теж відчув, як тема зачепила щось особисте.

— Перший захист, — продовжила Агата, — це усвідомленість. Треба вміти відрізняти: це твоє - чи чуже? Якщо хтось каже, що ти нікчемна, що в тебе нічого не вийде - це ж не твоє знання. Це їхній страх, їхня заздрість, їхня рана. І вона хоче зачепитися за твою.

— Але іноді слова ніби впиваються, навіть якщо розумієш, що вони несправедливі... — прошепотіла Аня.

— Тому що в тобі є відкриті двері, — м'яко відповіла Агата. — Резонанс. Сумнів, у який вони потрапляють. Тому другий захист - зцілювати свої рани. Тоді слова не зачіпають. Вони ковзають, як дощ по склу.

Я вловив, як у голосі Агати проступила твердість - без злості, але з ясною силою.

— І ще, — додала вона, — можна працювати з наміром. Коли відчуваєш, що в тебе летить отрута - подумки закриваєшся. Образ - як щит, дзеркало, оболонка. У когось це золоте світло, у когось - кам'яна кора. А в когось - просто відчуття: «Я не пущу це всередину».

Аня задумалася, дивлячись в одну точку.

— А ритуал? — тихо запитала вона. — Є спосіб... зміцнити себе?

Агата посміхнулася трохи загадково.

— Звичайно. Наприклад, через воду і слово. Зранку, коли вмиваєшся, можна говорити: «Змиваю чуже, залишаю своє». Або: «Моє слово - моє коло, чуже не пройде». Повторювати це, поки не відчуєш, як випрямляється спина. Поки не прийде тиша.

Я ловлю її погляд - у ньому немає містики заради містики. Це спокійна мудрість, перевірена болем.

— Ми не можемо заборонити іншим говорити. Але ми можемо вирішити: що буде входити в нас, — сказала вона. — Це і є магія кордону. Твоя воля - твій дім.

Голос Агати зазвучав глибше, медитативніше, немов переходячи з розмови - у наспів:

— Ритуал захисту починається з центру. Усе, що ми робимо зовні - лише нагадування про те, що вже є всередині нас. Але символи і дії допомагають налаштуватися, знайти форму для наміру.

Вона схилилася трохи вперед, ніби ділилася таємницею, призначеною тільки для нас:

— Один із найпростіших і найдієвіших ритуалів - це коло. Уранці, перед тим як вийти в день, стаєш на підлогу босими ногами. Заплющуєш очі. Уявляєш коло світла навколо себе - золоте, срібне, вогняне, будь-яке, яке йде. І кажеш: «Я в колі. Моя воля - закон. Чуже не входить. Моє не виходить без моєї згоди».

Вона зробила жест рукою, обводячи уявну лінію на підлозі.

— Повторюєш це тричі. Потім вдих - і видих, як печатка.

Аня слухала, не відриваючись, пальці на колінах ледь тремтіли - ніби вже уявляла, як зробить це завтра.

— А якщо накопичилося? — запитала вона. — Уже відчуваєш... бруд, чуже, важкість?

— Тоді - вода, — сказала Агата. — Вода забирає все, що готове піти. Головне - з'єднатися з нею як із силою. Встань під душ або занур руки в миску з водою. Скажи: «Віддаю воді все, що більше не моє. Нехай понесе в землю, в море, в невідоме». І відчуваєш, як йде: тривога, образа, страх, слова, погляди. Не поспішай. Подякуй воді. А потім змий залишки. І подивися в дзеркало. Ти - інша.

Я відчув легке тремтіння в повітрі - не від страху, від присутності. Студія завмерла. Тільки гудіння апаратури і мерехтіння світла за склом.

— Стихії, — продовжила Агата вже тихіше, - це не образи, не поезія. Це першооснови світу і нашої психіки. Ми складаємося з них. І вони - з нас.

— Вода, — вона провела пальцями, ніби торкаючись невидимого струмка, - це почуття. Емоції, пам'ять, глибина. Вона лікує, але може й затопити.